Читать онлайн книгу "Війна світів"

Вiйна свiтiв
Герберт Уеллс


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Видатний британський письменник Герберт Веллс (1866–1946) – автор близько 40 романiв, один з першопрохiдцiв у жанрi науковоi фантастики. Ще на початку XX ст. вiн передбачив великi вiдкриття, якi змiнять долю людства, намалював картини майбутнього. Його твори вiдрiзняються оригiнальнiстю, непередбачуваним сюжетом i яскравими, цiкавими героями. А деякi винаходи, описанi ним iще сто рокiв тому, iснують i сьогоднi.

У романi «Вiйна свiтiв» iдеться про напад марсiан на Землю, якi прибули на космiчних капсулах на територiю Британii. Вони знищують мiста, лiси, все живе. Спокiйно й планомiрно вiдбуваеться винищення людства. У марсiан немае переживань та почуттiв, вони працюють 24 години на добу, позбулися статевих ознак i розмножуються брунькуванням. Веллс застерiгае, що i люди колись можуть стати такими.

До видання також включено оповiдання письменника, якi мало знайомi сучасному читачевi.





Герберт Веллс

Вiйна свiтiв

Збiрник



© Д. Х. Паламарчук (правонаступники), переклад украiнською, 1967

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015


* * *










ВІЙНА СВІТІВ

Переклад Дмитра Паламарчука


Моему братовi Френковi Уеллсу, що подав iдею цього роману


Але хто живе в цих свiтах, якщо вони заселенi? Ми чи вони – Володарi Свiту?.. Та й хiба все створено тiльки для людини?

    Кеплер (цитовано в Бертоновiй[1 - Роберт Бертон (1557–1640) – англiйський фiлософ-гуманiст.]«Анатомii меланхолii»)




Книга перша

ПРИБУТТЯ МАРСІЯН





І. НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ


В останнi роки дев’ятнадцятого столiття нiхто не повiрив би, що за всiма людськими справами зосереджено й пильно стежать iстоти бiльше розвиненi, анiж людина, хоча й такi самi смертнi, як i вона; що в той час, коли люди заклопотанi своiми справами, iх дослiджують i вивчають, може, так само уважно, як людина дослiджуе пiд мiкроскопом хвилинне життя нижчих органiзмiв, що плодяться й кишать у краплинi води. З безмежною пихою снували люди туди й сюди по всiй земнiй кулi, поглинутi своiми мiзерними турботами, певнi своеi влади над матерiею. Мабуть, так поводяться пiд мiкроскопом й iнфузорii. Нiхто й гадки не мав, що старiшi космiчнi свiти криють у собi загрозу людському iснуванню; сама думка про можливiсть життя на iнших планетах здавалася неймовiрною. Цiкаво нагадати деякi поширенi в той час погляди. Щонайбiльше, думали земляни, на Марсi живуть люди, якi поступаються перед нами своiм розвитком i завжди радi прийняти нас у своi гостиннi обiйми як жаданих просвiтникiв. А в цей час iстоти, якi своiм розвитком стоять вище нас настiльки, наскiльки ми стоiмо вище вiд допотопних тварин, iстоти з великим холодним жорстоким розумом, дивилися заздрiсними очима на Землю, повiльно й впевнено плекаючи своi ворожi супроти нас плани. На свiтанку двадцятого столiття нашi iлюзii були розбитi.

Планета Марс – навряд чи потрiбно про це нагадувати читачевi – обертаеться навколо Сонця в середньому на вiдстанi 140 000 000 миль, дiстаючи вiд нього вполовину менше тепла й свiтла, нiж дiстае Земля. Якщо вiрити гiпотезi про туманнiсть, то Марс – старiший за нашу планету i життя на його поверхнi мусило початися задовго до того, як затвердла Земля. А що маса його всемеро менша земноi, то й охолонути вiн повинен був швидше до температури, за якоi могло зародитися життя. На Марсi е повiтря, вода й усе потрiбне для розвитку органiчноi матерii.

Та людина така марнославна й так заслiплена власною пихою, що нiхто з письменникiв аж до кiнця дев’ятнадцятого столiття не висловив гадки про те, що цю планету можуть населяти iстоти, якi за своiм розвитком набагато перевищують землян. Так само нiкому й на думку не спадало, що коли Марс старший за Землю, вчетверо менший поверхнею, знаходиться вiд Сонця на бiльшiй вiдстанi, то й життя на ньому, почавшись значно ранiше, тепер набагато ближче до кiнця.

Неминуче охолодження, яке мае колись спiткати й нашу планету, безперечно, давно вже почалося в нашого сусiда. І хай фiзичнi властивостi Марса – ще й досi велика для нас таемниця, одначе ми знаемо, що в його екваторiальнiй зонi тiльки опiвднi температура дещо наближаеться до температури, яка бувае на Землi найхолоднiшоi зими. Його атмосфера набагато бiльше розрiджена, анiж земна; його океани, постiйно висихаючи, уже вкривають лише третину поверхнi; а що там чергування пiр року, як на нашу мiрку, значно уповiльнене, то на полюсах нагромаджуеться величезна кiлькiсть льоду, який, танучи, перiодично затоплюе помiрнi зони. Остання стадiя виснаження планети – так неймовiрно далека ще для нас – для марсiян стала проблемою сьогоднiшнього дня. Пiд тиском доконечноi потреби розум iхнiй запрацював бiльш напружено, воля змiцнилася, серця сповнились холодноi рiшучостi. І, дивлячись у космiчнi простори, озброенi приладами й знаннями, про якi ми ледве можемо й мрiяти, марсiяни побачили недалеко, за якихось там 35 000 000 миль у напрямi до Сонця, ранiшню зiрку надii – нашу затишну планету з ii зеленою рослиннiстю, срiблястими водами, з ii туманною атмосферою, – що красномовно свiдчить про плодючiсть, – планету з широкими просторами залюднених материкiв, якi поблискують крiзь пасма хмарин, iз вузькими морями, по яких плавае сила-силенна суден.

Ми, люди, – iстоти, якi населяють Землю, – мусимо здаватись iм такими ж примiтивними i чужими створiннями, якими видаються нам мавпи й лемури. Розум людський спiзнав, що життя – це невпинна боротьба за iснування; спiзнали це, певно, i марсiяни. Їх планета давно вже охолоджуеться, а на Землi усе ще вируе життя, але то життя якихось низькоорганiзованих iстот. Завоювати новий, ближчий до Сонця свiт – це був единий порятунок вiд загибелi, яка з кожним поколiнням усе ближче насувалася на марсiян.

Перше нiж занадто суворо засуджувати iх, нагадаймо собi, як безжально, як немилосердно ми самi винищували не лише таку живнiсть, як бiзони чи додо, а й близькi нам раси людей. Адже ж тасманiйцiв, хоч це були й люди, за п’ятдесят рокiв геть усiх вигубили европейськi iммiгранти. Тож хiба ми самi такi апостоли милосердя, щоб обурюватися на марсiян, якi чинять те ж саме?

Певно, марсiяни щонайточнiше розрахували свiй полiт – iхнi математичнi знання, очевидно, сягнули далеко вперед порiвняно з нашими – i майже досконало до нього пiдготувалися. Якби нам дозволяли нашi прилади, ми б помiтили посилення небезпеки задовго до кiнця дев’ятнадцятого столiття. Такi вченi, як Скiапареллi[2 - Джованнi Скiапареллi (1835–1910) – iталiйський астроном. У 1877 роцi вiн вiдкрив iснування на Марсi т. зв. каналiв.], стежили за червоною планетою (дивно, мiж iншим, що протягом багатьох столiть Марс вважали зорею вiйни), та вони не могли пояснити перiодично повторюваних спалахiв, що iх так ретельно наносили на карти. А весь цей час марсiяни, мабуть, наполегливо готувалися.

Пiд час протистояння 1894 року на освiтленiм боцi планети було видно яскраве сяйво, яке помiтила спершу Лiкська обсерваторiя, а потiм Перротен у Нiццi та iншi астрономи. Англiйський читач довiдався про це iз журналу «Нейчер» за друге серпня. Я схиляюсь до думки, що це явище означало вiдливання в глибоких надрах планети тiеi величезноi гармати, з якоi марсiяни стрiляли в Землю. Якiсь дивовижнi явища, нерозгаданi й досi, спостережено було поблизу того сяйва i пiд час двох подальших протистоянь.

Перший грiм ударив над нами шiсть рокiв тому. Коли Марс пiдiйшов до протистояння, Лавел iз Яви телеграфував астрономам про величезний вибух розжареного газу на тiй планетi. Це сталося десь опiвночi дванадцятого серпня, i спектроскоп, до якого вiн удався тодi, показав надзвичайно велику кiлькiсть газiв (головним чином водню), що, палаючи, з нечуваною швидкiстю линули в напрямку до Землi. Цей вогненний потiк невдовзi зник iз поля його зору. Лавел порiвнював його з величезним спалахом, що вирвався з планети, «як вихоплюеться вогонь iз гармати». Таке порiвняння виявилось надзвичайно влучним.

Проте наступного дня газети не дали про цю подiю жодного повiдомлення, коли не рахувати маленькоi нотатки в «Дейлi телеграф», i свiт так нiчого й не знав про одну з найбiльших небезпек, якi будь-коли загрожували людству. Певно, i я не знав би нiчого про той вибух, якби не зустрiвся в Отершоу з вiдомим астрономом Оджилвi. Вiн був дуже занепокоений звiсткою Лавела i запропонував менi провести разом iз ним нiч за спостереженням червоноi планети.

Незважаючи на все, що довелося згодом пережити, я добре пам’ятаю ту нiч: чорне безгомiння обсерваторii, заслонений в кутку лiхтар, вiд якого падае на пiдлогу блiде свiтло, розмiрене цокання годинникового механiзму, видовжений отвiр у стелi, звiдки видно всiяну зоряним пилом безодню неба. Бiля приладу майже незримо рухався Оджилвi. В телескоп видно було кружальце цiеi синьоi безоднi, в якiй плескатий диск планети з ледь помiтними смугами здавався крихiтною цяточкою. Вона була маленька, трохи бiльша за мачинку, й iскрилася нiжним срiблястим сяйвом. Здавалося, що вона дрижить, а насправдi це вiбрував телескоп пiд впливом годинникового механiзму, який тримав у полi зору планету.

Коли я спостерiгав ii, менi здавалося, нiби вона то бiльшае, наближаючись, то меншае, вiддаляючись, – але це вводило мене в оману стомлене око. Сорок мiльйонiв миль було мiж нами й тiею зiркою – сорок мiльйонiв миль порожнечi. Неможливо уявити собi увесь безмiр тiеi про5сторонi, в якiй плавае пил матерiального Всесвiту! Пам’ятаю, поблизу планети було видно три свiтлянi крапки, три безмежно далекi телескопiчнi зiрочки, а довкола них – невимовна темрява безмiрноi порожнечi. Ви знаете, який вигляд мае та безодня у морозну зоряну нiч? А в телескопi вона здаеться ще глибшою. І ось там, зовсiм невидиме через велику вiддаль i крихiтну величину, швидко й неухильно прямуючи до Землi крiзь незбагненно великий простiр, щохвилини наближаючись на тисячi миль, мчало те, що було запущене до нас, те, що мало принести на Землю вiйну, страждання й смерть. Стежачи тодi за Марсом, я й гадки не мав про все це; i нiхто на цiлiй Землi не мiг i подумати про це несхибно запущене ядро.

Тiеi ночi знову спостережено було вибух на далекiй планетi. Я бачив його на власнi очi. Саме коли хронометр позначив пiвнiч, на планетi блиснув червонавий спалах, i помiтно стало невеликий виступ на ii поверхнi. Я сказав про це Оджилвi, й вiн одразу ж пiдiйшов до телескопа. Нiч була душна, i мене мучила спрага. Незграбно ступаючи в темрявi, я навпомацки рушив до столика, на якому стояв сифон, коли це Оджилвi аж скрикнув, побачивши, що розжарений газовий потiк летить просто на нас.

Цiеi ночi марсiяни запустили на Землю нове незриме ядро. Воно вилетiло пiсля першого рiвно через двадцять чотири години з точнiстю до секунди. Пам’ятаю, сидiв я на столi, в темрявi; перед очима в мене розпливалися зеленi й червонi кола. Менi хотiлося курити, i я шукав огню, й гадки не маючи, що5 цей спалах насправдi означав i до яких наслiдкiв вiн призведе. Оджилвi стежив за Марсом до першоi години ночi. По тому засвiтили ми лiхтаря i пiшли до нього. Внизу темрява оповила Отершоу й Чертсi, де мирно спали сотнi мешканцiв.

Довго сидiли ми вдвох, i Оджилвi висловлював рiзнi припущення щодо умов життя на Марсi та розводився про те, нiби його жителi подають нам якiсь сигнали. Вiн гадав, що на планету або рясно посипалися метеорити, або там посилилась вулканiчна дiяльнiсть. Оджилвi доводив менi, яка мала ймовiрнiсть, щоб еволюцiя органiзмiв на двох, хай i сусiднiх, планетах вiдбувалася в одному напрямi.

– Один шанс проти мiльйона за те, що Марс – заселений, – сказав вiн.

Сотнi спостерiгачiв бачили полум’я i цiеi ночi, i наступноi, i так десять ночей пiдряд, i щоразу саме опiвночi. Чому вибухи припинилися по десятiй ночi – нiхто не брався пояснити. Може, гази вiд тих вибухiв завдавали марсiянам якоiсь шкоди. Густi хмари диму чи пилу, що iх помiтно було в найпотужнiший земний телескоп, набравши вигляду невеликих сiрих хвилястих плям, миготiли в яснiй атмосферi планети й затiнювали ii знайомi обриси.

Нарештi навiть газети зацiкавилися цими явищами. Стали повсюдно з’являтися популярнi статейки про вибухи вулканiв на Марсi. Пам’ятаю, гумористичний журнал «Панч» досить удало скористався з цього в однiй полiтичнiй карикатурi. І нiхто й не пiдозрював, що тим часом ядра, запущенi марсiянами на Землю, летячи крiзь свiтовi простори зi швидкiстю кiлькох миль за секунду, наближалися щодень i щогодини. Тепер менi вдивовижу те, що люди перед лицем загибелi могли вiддаватися своiм нiкчемним справам. Пригадую, як несказанно тiшився Маркгем, дiставши нову фотографiю Марса для iлюстрованого журналу, який вiн тодi редагував. Люди цього, уже пiзнiшого часу, заледве уявляють собi рясноту й винахiдливiсть журналiв дев’ятнадцятого столiття. Щодо мене, то я саме тiеi пори ревно вчився iздити на велосипедi i забивав собi голову журналами, якi обмiрковували проблеми моралi у зв’язку з поступом цивiлiзацii.

Одного вечора (перше запущене ядро було тодi за 10 000 000 миль вiд нас) вийшов я з дружиною на прогулянку. Було зоряно; я пояснював iй зодiаковi знаки i показав на Марс, на маленьку осяйну цяточку, куди тепер було спрямовано таку силу телескопiв. Вечiр був теплий. Юрби людей, що вийшли погуляти iз Чертсi та Айлворта, з пiснями й музикою проходили повз нас, розтiкаючись по домiвках. У горiшнiх вiкнах будинкiв свiтилося, люди лягали спати. Вiд залiзничноi станцii чувся гуркiт маневрових поiздiв; вiдстань пом’якшувала його, i вiн звучав майже мелодiйно. Дружина звернула мою увагу на червонi, зеленi й жовтi сигнальнi вогнi, що свiтилися на стовпах на тлi синього неба. Все виглядало так мирно, спокiйно.




II. ЛЕТЮЧА ЗІРКА


По тому настала нiч першоi летючоi зiрки, ii помiтили вдосвiта, коли вона над Вiнчестером летiла на схiд, креслячи високо в небi вогненну лiнiю. Сотнi людей, дивлячись на неi, вважали, що то звичайна собi летюча зiрка. За твердженням Елбiна, вона залишала по собi зеленаву смугу, яка свiтилася кiлька секунд. Денiнг, наш великий спецiалiст iз метеоритiв, запевняв, що ii було видно вже з висоти дев’яноста або ста миль. Йому здалося, начебто вона впала на землю десь за сотню миль вiд нього.

На цей час я був удома i працював у своiм кабiнетi. Але я нiчого не помiтив, дарма що мое французьке вiкно виходило на Отершоу i штору його було пiднято (бо я любив тодi дивитися на нiчне небо). Одначе цей метеорит, найнезвичайнiший за всi, якi будь-коли падали iз свiтових просторiв на землю, упав саме тодi, коли я сидiв у кабiнетi, i якби я тiльки у слушну мить глянув на небо, то мiг би його помiтити. Дехто з тих, якi бачили його лет, запевняли, що вiн рухався зi свистом, але сам я не чув цього. Чимало жителiв Беркшира, Серрея та Мiдлсекса бачили, як вiн падав, i були певнi, що це новий метеорит. Проте, здаеться, нiкого з них не зацiкавило подивитися на нього.

Тiльки сердешний Оджилвi, який стежив за метеоритом i був певен, що вiн упав десь на вигонi мiж Горселом, Отершоу й Вокiнгом, схопився спозаранку i пiшов на розшуки. Коли розвиднiлося, вiн нарештi таки знайшов те тiло неподалiк пiщаного кар’еру. Вiн побачив велику вирву, що утворилася вiд падiння цього тiла, i навкруги мiж вересом височiли купи гравiю та пiску, виднi ще за пiвтори милi. Зi схiдного боку вирви верес загорiвся, i голубий димок вiд нього пiдiймався проти свiтанкового неба.

Падаючи, небесне тiло майже повнiстю зарилося в пiсок i лежало мiж трiсками розбитоi ним сосни. Та5 його частина, яка виглядала з пiску, була подiбна до велетенського осмаленого цилiндра, зовнi вкритого грубим лускатим шаром нагару сiро-брунатноi барви. Цилiндр мав ярдiв iз тридцять у перерiзi. Оджилвi пiдiйшов до цього громаддя, вражений його розмiрами, а надто формою, бо звичайно метеорити бiльш-менш кулястi. Цилiндр так розжарився, пролiтаючи крiзь атмосферу, що до нього й тепер не можна було пiдступити. Невиразний шум усерединi цилiндра Оджилвi пояснював собi нерiвномiрним охолодженням його поверхнi. Тодi вiн i гадки не мав, що цилiндр може бути порожнистий.

Оджилвi стояв на краю цiеi свiжоi ями, приголомшений чудернацькою формою й кольором неземного тiла, i починав поволi здогадуватись, яке справжне його призначення. Ранок був напрочуд тихий, сонце вже трохи припiкало, освiтивши сосновий лiс поблизу Вейбриджа. Оджилвi казав, що того ранку не чутно було нi пташиного спiву, анi подиху вiтру, тiльки з укритого нагаром цилiндра доносились якiсь звуки. Оджилвi був сам-один на вигонi.

Раптом вiн iз подивом побачив, що шар сiрого нагару, яким був покритий метеорит, став зверху обсипатися. Цей нагар падав на пiсок так, наче це снiжинки або краплини дощу. Раптом вiдвалився i впав додолу цiлий шмат. Душа Оджилвi втекла у п’яти.

Хвилинку помiркувавши над тим, що б це могло означати, вiн, незважаючи на розпечене повiтря, зiйшов у яму i наблизився до самого тiла, щоб краще його розгледiти. Вiн i досi думав, що нагар осипався вiд охолодження метеорита, хоча дивно було, чому це лише по верхнiй частинi цилiндра.

Раптом Оджилвi побачив, що кругла вершина цилiндра обертаеться. Це обертання було повiльне, i вiн помiтив його тiльки по чорнiй плямi, яка п’ять хвилин тому була перед ним, а зараз опинилася з протилежного боку. І все-таки вiн не мiг збагнути, в чому рiч, аж доки не почув приглушений скрегiт i не побачив, що та чорна цятка знову просунулася вперед майже на дюйм. Тiльки тодi вiн збагнув, що це таке. Цилiндр був штучний, порожнистий, з покришкою! Це хтось iзсередини вiдкручуе покришку!

– Боже-свiте! – вигукнув Оджилвi. – То ж там усерединi людина! Там люди! Вони ледве не спеклися! Вони хочуть вилiзти звiдтiль!

Вмить вiн пов’язав цей цилiндр iз спалахом на Марсi.

Думка про те, що в цилiндрi закрито живих iстот, так його налякала, що вiн навiть забув про жароту i пiдiйшов зовсiм упритул, щоб допомогти вiдкручувати покришку. На щастя, гаряче повiтря, що ним пашiв цилiндр, вчасно зупинило його, i вiн не торкнувся руками до розжареного металу. Хвилинку вiн постояв, не знаючи, що робити, а потiм видряпався з ями i щодуху кинувся до Вокiнга. Було тодi десь близько шостоi години. Дорогою Оджилвi зустрiв якогось вiзника i хотiв розповiсти йому, що трапилося, та розповiдав вiн так недоладно i вигляд мав такий дикий – капелюха вiн загубив у ямi, – що той чолов’яга мовчки поiхав собi далi. Так само плутаючи слова, звернувся вiн i до служника, що вiдмикав дверi шинку бiля Горсельського мосту. Той подумав, що це втiк якийсь божевiльний, i хотiв затягти його до шинку. Це трохи охолодило астронома, i вiн, угледiвши Гендерсона, лондонського журналiста, який саме порпався у своему садку, гукнув до нього через паркан, силкуючись говорити зрозумiлiше:

– Гендерсоне, – почав вiн, – чи бачили ви минулоi ночi летючу зiрку?

– А що таке? – запитав Гендерсон.

– Вона на горсельському вигонi.

– Господи боже! – вигукнув журналiст. – Упав метеорит! Оце так подiя!

– Але то щось бiльше, нiж метеорит. То цилiндр, штучний цилiндр. Там усерединi щось е.

Гендерсон випростався, тримаючи в руцi лопату.

– Як ви сказали? – перепитав вiн, бо трохи недочував.

Тодi Оджилвi розповiв усе, що бачив. Хвилину Гендерсон роздумував. Потiм кинув лопату, взяв пiджака й вийшов на шлях. Вони обидва кинулись мерщiй на вигiн. Цилiндр лежав на тому ж мiсцi, але звуки стихли, i мiж покришкою та корпусом цилiндра з’явилася блискуча смужка. Повiтря зi свистом чи то проходило всередину, чи, може, виривалося назовнi.

Вони прислухалися, постукали палицею по нагару, але, не дiставши нiякоi вiдповiдi, подумали, що людина чи кiлька людей, закритих усерединi, знепритомнiли або й померли.

Звiсно, самi вони нiчим не могли iм зарадити. Гукнувши прибульцям кiлька пiдбадьорливих слiв, вони майнули до мiста по допомогу. Страшенно збудженi, розхристанi й обсипанi пiском, вони бiгли по маленькiй вуличцi, залитiй яскравим сонцем, саме о тiй порi, коли крамарi вiдчиняли вiконницi, а простi городяни вiдчиняли у спальнях вiкна. Гендерсон кинувся на залiзничну станцiю, щоб якнайшвидше передати телеграфом новини до Лондона. Газетнi статтi вже пiдготували населення до цих незвичайних новин.

Близько восьмоi години юрби хлопчакiв та всякого люду вже мчали до вигону, бажаючи подивитися на «мертвих марсiян». Так починали розгортатися подii. Вперше я почув про це вiд хлопця-газетяра без чвертi дев’ять, коли вийшов купити «Дейлi кронiкл». Звiсна рiч, я був надзвичайно вражений i, не гаючи марно часу, пiшов через Отершоуський мiст до пiщаного кар’еру.




III. НА ГОРСЕЛЬСЬКОМУ ВИГОНІ


Бiля великоi вирви, в якiй лежав цилiндр, зiбралося чоловiк iз двадцятеро. Я вже казав, який вигляд мало те велетенське тiло, що врилося в землю. Навколо, нiби вiд якогось вибуху, було обсмалено дерн i гравiй. Мабуть, великий удар спричинив вибух вогню. Гендерсона i Оджилвi там не було. Очевидно, вони вирiшили, що зараз нiчого не вдiеш бiля цилiндра, i пiшли до Гендерсона снiдати.

Четверо чи п’ятеро хлоп’ят сидiли над ямою; вони метляли ногами й розважалися, кидаючи камiнцi в цилiндр, доки я не нагримав на них. Тодi вони стали гратися у квача, туди-сюди шмигаючи помiж дорослими.

На цьому збiговиську були два велосипедисти, садiвник-поденник, якого я вряди-годи наймав, дiвча з дитиною на руках, рiзник Грег iз своiм малим, кiлька просто роззяв та ще хлопцi, що бували на побiгеньках у гравцiв у гольф або тинялися бiля станцii.

Розмовляли мало. Тодi англiйський простолюд не дуже розумiвся на астрономii. Бiльшiсть людей спокiйно поглядала на рiвну, мов стiл, покришку цилiндра. Вона була в такому самому положеннi, як ii залишили Оджилвi й Гендерсон. Менi здаеться, що глядачi розчарувалися, побачивши не обгорiлi трупи, а цю непорушну брилу. Однi вiдходили геть, натомiсть пiдходили iншi. Я спустився до ями, i менi здалося, нiби пiд ногами злегка двигтить земля. Покришка не рухалась.

Тiльки пiдiйшовши зовсiм близько, я помiтив усю химернiсть цилiндра. З першого погляду вiн здавався не дивнiшим за перекинутий вагон чи повалене величезне дерево. А навiть – i менш дивним.

Вiн був схожий на iржаву газову цистерну, напiвукопану в землю. Тiльки маючи певнi знання, можна було помiтити, що сiрий нагар – то не просто окис, що жовтаво-бiлий метал, блискучий на оголенiй рiзьбi, мав якийсь незвичний вiдтiнок. Слово «неземний» бiльшiй частинi глядачiв не говорило нiчого.

Тепер я впевнився, що ця штуковина впала з Марса, але вважав за неймовiрне, щоб усерединi в нiй була якась жива iстота. Я здогадувався, що покришка вiдкручувалась автоматично. Незважаючи на думки Оджилвi, я вiрив, що на Марсi живуть люди. І чого тiльки не малювала менi фантазiя! А може, в цилiндрi е якийсь рукопис? І чи зможемо ми його витлумачити? Може, ми там знайдемо якiсь монети або зразки марсiянських речей? Але ж цилiндр, коли тiльки задля цього, – занадто великий! Менi дуже кортiло заглянути, що воно там усерединi. Близько одинадцятоi, так i не дочекавшись нiчого надзвичайного, я повернувся додому в Мейберi. Та я вже не мiг знову взятися за своi абстрактнi дослiдження.

Пополуднi вигiн мав зовсiм iнший вигляд.

Раннi випуски вечiрнiх газет приголомшили весь Лондон своiми сенсацiйними заголовками: «Послання з Марса», «Небувалi подii у Вокiнзi» i так далi.

До того ж телеграма, що Оджилвi послав Астрономiчному товариству, наробила великого переполоху по всiх британських обсерваторiях.

На шляху бiля пiщаного кар’еру стояло з пiвдесятка екiпажiв зi станцii Вокiнг, фаетон iз Чобгема i навiть якась пишна карета. Тут же лежала цiла купа велосипедiв. А багато людей прийшло пiшки iз Вокiнга та Чертсi, незважаючи на велику спеку. Отже, зiбрався таки великий натовп, серед якого було навiть кiлька ошатно вбраних дам.

День був жаркий, анi хмаринки в небi, анi подуву вiтру, i лише пiд кiлькома соснами, що росли поблизу, – клаптики тiнi. Верес уже погас, але рiвнина, скiльки оком сягнути в напрямi Отершоу, геть уся почорнiла, i над нею прямовисно здiймалися в небо пасма диму. Заповзятливий чобгемський бакалiйник випровадив сюди свого сина, навантаживши йому ручний вiзок свiжими яблуками та iмбирним пивом.

Пiдступивши на край вирви, я побачив у нiй групку людей, чоловiк шiсть, серед яких були Гендерсон, Оджилвi, високий бiлявий джентльмен – це був, як я згодом довiдався, Стент, королiвський астроном, – та декiлька робiтникiв з лопатами й кайлами в руках. Стент давав робiтникам якiсь вказiвки. Голос у нього був дзвiнкий i рiшучий. Вiн стояв на покришцi цилiндра, яка, мабуть, уже охолонула. Лице його паленiло, з чола котився пiт; здавалося, вiн був чимось роздратований.

Бiльшу частину цилiндра було вже вiдкопано, тiльки нижня його частина залишалася в землi. Оджилвi, побачивши мене в натовпi, пiдкликав ближче й попросив сходити до лорда Гiлтона, якому належала ця дiлянка землi.

– Юрба дедалi зростае, – скаржився вiн, – i заважае працювати, особливо хлопчаки. Тому потрiбно поставити легеньку огорожу, одтиснувши цей натовп подалi вiд ями.

Оджилвi сказав менi, що зсередини цилiндра чути якийсь шум, але робiтники не можуть вiдкрутити покришку, бо нема за що взятися. Стiнки цилiндра, певне, занадто грубi, може, тому й чути такий невиразний шум.

Я був радий виконати його прохання, сподiваючись у такий спосiб потрапити до числа привiлейованих глядачiв. Лорда Гiлтона я не застав, але довiдався, що вiн прибуде поiздом iз Ватерлоо в шiсть годин. Було тiльки чверть на шосту, тому я повернувся додому випити склянку чаю, а тодi пiшов до станцii назустрiч лордовi.




IV. ЦИЛІНДР ВІДГВИНЧУЄТЬСЯ


Сонце вже заходило, коли я повернувся на вигiн. Із Вокiнга прибували люди групами, а назад поверталися тiльки одиницi. Юрба навколо ями невпинно росла, темнiючи на цитриново-жовтому тлi неба. Тут уже було, мабуть, кiлькасот чоловiк. Гомiн дужчав, люди штовхалися над самою вирвою. Тривожнi думки не давали менi спокою. Наближаючись, я почув Стентiв голос:

– Назад! Посуньтеся назад!

Повз мене прошмигнув якийсь хлопчина.

– Воно вiдгвинчуеться, – гукнув вiн на ходу, – усе крутиться й крутиться. Це менi не подобаеться. Я забираюся звiдсiля.

Я пiдiйшов до юрби. На краю ями тислися сотнi людей, штовхаючи одне одного, – не поступалися своiм завзяттям навiть кiлька статечних дам.

– Вiн упав у яму! – закричав хтось.

– Назад, назад, – почулися голоси.

Юрба трошки вiдступила, i я протиснувся вперед. Всi були дуже збудженi. Із ями долинув якийсь дивний невиразний шум.

– Благаю вас, зупинiть тих недоумкiв! – гукав Оджилвi. – Адже ж ми не знаемо, що5 в цiй проклятiй штуковинi!

Я бачив, як один молодик, – здаеться, вокiнзький крамарчук, – стояв на цилiндрi, силкуючись вибратися з ями, куди його зiпхнула юрба.

Покришка цилiндра iзсередини вiдгвинчувалась. Вже було видно зо два фути блискучоi рiзьби. Хтось ненавмисне штовхнув мене, i я мало не вдарився об ту нарiзку. Я оглянувся, та в цю мить покришка зовсiм вiдгвинтилась i з дзвоном упала на гравiй. Впершися лiктем у заднього сусiда, я знову глянув на цилiндр. На перший погляд круглий отвiр здавався зовсiм чорним. Призахiдне сонце слiпило менi очi.

Всi, мабуть, сподiвалися, що звiдти з’явиться людина, може, й не зовсiм така, як ми, земнi люди, та все-таки подiбна до нас. Принаймнi я думав саме так. Придивившись, я помiтив щось сiре, хвилясте, повзуче; блиснули два кружала, наче очi. Потiм щось нiби сiра гадюка, завтовшки з палицю, стало викiльцьовуватись iз цилiндра i, похитуючись у повiтрi, схилятися в мiй бiк. Спершу – одне, а там i друге.

Я похолов. За спиною в мене пронизливо заверещала якась жiнка. Напiвобернувшись назад i не спускаючи пильного погляду з цилiндра, в якому вже з’явилося й друге щупальце, я став вiдступати подалi вiд ями. Я бачив, як здивування на людських обличчях змiнилося жахом. Зчинився лемент. Всi кинулися врозтiч. Крамарчук намагався видряпатись iз ями. Тепер я стояв один i дивився, як люди, що стояли по той бiк вирви, тiкали геть, разом iз ними й Стент. Я перевiв погляд на цилiндр, i нездоланний жах охопив мене. Наче скам’янiвши, я все стояв i дивився.

Величезна сiра куляста маса, завбiльшки, певно, з ведмедя, натужливо й повiльно вилазила з цилiндра. Вибравшись на свiтло, вона заблищала, як мокра шкiра. Двое великих темних очей вдивлялися в мене. Ця куляста iстота мала й обличчя, коли можна назвати його обличчям. Пiд очима був рот, безгубi краi його тремтiли й корчились, пускаючи слину. Воно важко дихало i конвульсiйно здригалося. Одним щупальцем воно трималося за верх цилiндра, а другим розмахувало в повiтрi.

Хто не бачив живого марсiянина, навряд чи зможе уявити собi цю страхiтливу потвору, ii дивовижний рот нагадував лiтеру «V», верхня губа була клинувата, лоба не було так само, як i пiдборiддя; безупинне тремтiння рота, цiлий клубок щупальцiв, наче в Горгони, шумливе дихання в незвичнiй атмосферi, очевидна безпораднiсть, скутiсть рухiв пiд дiею земного тяжiння й особливо великi пильнi очi – все це було огидне до нудоти. Потвора мала брунатну, слизьку, як у гриба, маслянисту шкiру; незграбнi, повiльнi ii рухи викликали почуття невимовного жаху. Навiть з першоi зустрiчi, з першого погляду мене охопили огида й вiдраза.

Раптом страховище зникло. Воно перевалилося через пруг цилiндра i впало в яму, гепнувшись, неначе великий шкiряний лантух. Я почув своерiдний приглушений крик, i слiдом за першою iстотою в темному отворi з’явилася друга.

Мое зацiпенiння, яке викликав жах, спало. Я повернувся й щодуху кинувся до дерев – ярдiв, мабуть, за сотню вiд ями. Я бiг якось боком i раз у раз спотикався, бо не мiг вiдiрвати погляду вiд того видовища.

Там, серед молодих сосон i кущiв дроку, я зупинився, важко дихаючи, i став чекати, що воно буде. Вигiн, довкола якого росли сосни, був усiяний людьми, що так само, як i я, напiвскутi страхом, дивилися на цих iстот чи, вiрнiше, на купи гравiю бiля ями, в якiй вони лежали. Аж раптом – мене знову пройняв жах – я побачив, як щось кругле й темне смикаеться над самим краем ями. Це була голова крамарчука, що звалився в яму. Та голова на тлi багряного заходу здавалася чорною. Ось вiн пiднiс плече й колiно вгору, але знову зсунувся на дно, тiльки голова виднiлася. Тодi зовсiм зник, i до мене нiби долинув його кволий крик. Я мало не кинувся бiгти йому на допомогу, але страх не дав менi рушити з мiсця.

Все зникло в глибокiй ямi за купами розкиданого пiску. Кожен, хто проходив iз Чобгема або Векiнга, був би здивований таким видовищем: велика людська юрба безладно розсипалась по канавах, сховалася за кущi, ворота й огорожi й, зрiдка перекидаючись мiж собою словами, – та й то бiльше короткими збудженими вигуками, – пильно дивилась на купи пiску. Барильце iмбирного пива чорнiло на тлi багряного неба, бiля пiщаного кар’еру стояли покинутi екiпажi, конi iли овес з пiдвiшених торб i копитами били землю.




V. ТЕПЛОВИЙ ПРОМІНЬ


Вигляд марсiян, що виповзали з цилiндра, в якому вони прибули на Землю iз своеi планети, неначе якимись чарами прикував мене до мiсця. Я стояв по колiна у вересi й дивився на купи пiску. В менi змагалися страх i цiкавiсть.

Я не наважувався пiдiйти до ями, дарма що менi дуже кортiло зазирнути туди. Тому, не спускаючи ока з пiщаного насипу, за яким крилися прибульцi на Землю, я став вiддалiк обходити вирву, шукаючи кращого мiсця для спостереження. Одного разу з’явилися в сяйвi призахiдного сонця якiсь три чорнi кiнцiвки, подiбнi до щупалець восьминога, але тут же й сховалися. Згодом пiднявся якийсь суглобистий стрижень з диском нагорi, що, похитуючись, повiльно повертався кругом. Що це вони там роблять?

Глядачi розпалися на двi групи: одна, менша, стояла з боку Вокiнга, друга, бiльша, – з боку Чобгема. Мабуть, вони вагалися, як i я. Кiлька чоловiк стояли поблизу мене. Я пiдiйшов до одного з них – це був мiй сусiда, але я не знав, як його звуть, – i привiтався. Та для зайвих розмов у нього не було часу.

– Якi огиднi потвори, – тiльки й вертiлося у нього на язицi. – Господи боже, якi огиднi потвори! – повторював вiн знову й знову.

– Бачили ви людину в ямi? – запитав я, але вiн нiчого не вiдповiв. Ми стояли мовчки, певнiше почуваючи себе один бiля одного. Згодом, щоб краще було видно, я вилiз на якийсь горбочок, мабуть, iз ярд заввишки, а коли оглянувся, то побачив, що мiй сусiда уже подався в напрямi Вокiнга.

Сонце зайшло, на землю лягали сутiнки, а довкола все було тихо. Юрба з боку Вокiнга, здавалося, побiльшала, i до мене сягав ii приглушений гомiн. Гурт людей з боку Чобгема поволi розiйшовся. З ями не чути було нiякого руху.

Ця тиша пiдбадьорила людей. Можливо, що й новi прибульцi з Вокiнга також додали смiливостi юрбi. В усякому разi з настанням сутiнок натовп почав повiльно й нерiшуче наближатися до ями. Чорнi постатi по двое, по трое рухалися вперед, зупинялись i знову рухалися, витягуючись тонким довгим пiвмiсяцем, роги якого поступово охоплювали яму. Я й собi рушив до ями.

Потiм я побачив, як вiзники i ще дехто наважилися пiдiйти аж до самоi ями. У цю мить до мене долинув стукiт копит i скрип колiс. Син бакалiйника потяг свiй вiзок з яблуками. А далi, ярдiв за тридцять вiд ями, з боку Горсела пiдходила темна групка людей; попереду якийсь чоловiк нiс бiлий прапор.

Це була делегацiя. В Горселi, нашвидку порадившись, населення вирiшило, що марсiяни, хоч вони й вiдразливi зовнiшнiстю, мусять бути iстотами розумними, отже, треба дати iм знак, що й ми не якась там худобина.

Все ближче й ближче маяв на вiтрi прапор; спершу – праворуч вiд мене, а потiм, коли делегацiя пройшла далi, лiворуч. Я був задалеко вiд тих людей, щоб когось з них розпiзнати, але згодом довiдався, що там були Оджилвi, Стент i Гендерсон; вони мали на метi спробувати налагодити стосунки з марсiянами. Ця маленька групка немовби притягувала до себе майже зiмкнуте людське кiльце, i багато невиразних постатей простували за нею на безпечнiй вiддалi.

Раптом блиснув спалах, i клуби зеленуватого диму раз за разом тричi здiйнялись у непорушному повiтрi.

Той дим уперемiш з полум’ям був такий яскравий, що темно-сине небо та повитий туманом бурий луг з боку Чертсi, на якому де-не-де бовванiли сосни, раптом здалися зовсiм чорними i майже не просвiтлiли навiть тодi, коли дим зовсiм розвiявся. Тiеi ж митi почулось якесь глухе шипiння.

Бiля ями, вишикувавшись клином, стояла та делегацiя з бiлим прапором. Вони аж заклякли з такого дива. Маленькi чорнi постатi маячiли над темною землею. На мить спалах зеленаво освiтив iхнi обличчя.

Шипiння перейшло спершу у свист, а потiм – у довгий голосний гул. З ями повiльно пiднялась якась горбаста тiнь, i з неi неначе вдарив промiнь мерехтливого свiтла.

У ту ж мить яскравi язики полум’я, цей слiпучий вогонь, перекинулись на людей. Здавалося, нiби незримий струмiнь ударив по юрбi i вибухнув бiлим спалахом. Люди запалали, наче смолоскипи.

При свiтлi полум’я, що пожирало людей, я бачив, як вони хиталися й падали, а тi, хто був далi, кидалися врiзнобiч.

Я стояв i дивився, усе ще не збагнувши, що це ж смерть косить юрбу, перебiгаючи вiд однiеi жертви до iншоi. Я тiльки розумiв, що сталося щось дивне. Майже безгучний слiпучий спалах – i людина падае ниць i лежить нерухомо, а незримий тепловий струмiнь уже рине далi. Вiд його дотику сосни вибухають полум’ям, кущi сухого дроку з трiском перетворюються на суцiльну вогненну масу. Я бачив, як далеко, аж пiд Неп-хiлом, вогонь охоплював дерева, паркани, дерев’янi будiвлi.

Ця вогненна смерть, цей незримий, невблаганний тепловий меч завдавав швидких i влучних ударiв. По кущах, якi ось вибухнули полум’ям вiд його дотику, я зрозумiв, що вiн пiдступае й до мене, але був такий вражений, такий приголомшений, що не мав сили бодай ворухнутися. Я чув, як гуготiв огонь у пiщаному кар’ерi, як ураз змовкло кiнське iржання. Здавалося, нiби чийсь невидимий розжарений палець рухався пiвколом вiд марсiян до мене, i куди тiльки вiн сягав, чорна земля димiла й трiщала. Десь далеко лiворуч, де дорога з вокiнзькоi станцii проходить через пустир, раптом щось iз гуркотом повалилося. Невдовзi свист i гул припинилися, i щось темне, подiбне до банi, повiльно опустилося в яму.

Усе це сталося так швидко, що я стояв нерухомо, вражений i заслiплений блиском вогню. Коли б ця смерть описала повне коло, вона б неминуче знищила й мене. Але вона повернула назад, дарувавши менi життя, i навкруг знову залягла темрява ночi.

Горбистий вигiн здавався зовсiм чорним, тiльки смужка шосейноi дороги сiрiла пiд темно-синiм вечiрнiм небом. Людей не стало. Вгорi висiвалися зорi, а в призахiдному небi ще свiтилася блiда зеленава смуга. Верхiв’я сосон i горсельськi дахи чiтко окреслювались на тлi призахiдного неба. Не видно було нi марсiян, нi iхньоi вежi, лише на тонкому стрижнi кружляло те саме дзеркало-диск. Де-не-де дотлiвали темнi кущi, димiли рештки дерев, i над будинками бiля станцii Вокiнг у непорушному вечiрньому повiтрi здiймалися стовпи полум’я.

Все виглядало так, нiби тут нiколи й не було тих жахливих потвор. Купку темних постатей iз бiлим прапором було знищено, але здавалось, нiби вечiрня тиша й не порушувалася.

І тiльки зараз я зрозумiв, що стою отут на темному пустирi зовсiм самiтний, безборонний. Раптом пойняв мене невимовний страх. Я насилу повернувся й стрiмголов кинувся геть, плутаючись у вересi.

Страх, що охопив мене, був не просто страх, це був панiчний жах – не лише перед марсiянами, а й перед тiею темрявою й безгомiнням, що причаiлися довкола. Я втратив усяку мужнiсть i втiкав, хлипаючи, мов дитина, i боячись навiть озирнутися назад.

Пам’ятаю, в мене було таке вiдчуття, нiби моiм життям хтось бавиться, що ось навiть тепер, коли я вже далеко вiд небезпеки, таемнича смерть, прудка, як вогняний спалах, може зненацька вистрибнути з ями, в якiй лежить цилiндр, i тут-таки мене вразити.




VI. ТЕПЛОВИЙ ПРОМІНЬ НА ЧОБГЕМСЬКОМУ ШЛЯХУ


Залишаеться й досi загадкою – яким чином могли марсiяни так швидко й безгучно нищити людей. Багато хто думае, що вони конденсували iнтенсивну теплоту в якихось особливих термоiзоляцiйних камерах. Цю надзвичайноi сили згущену теплоту за допомогою вiдшлiфованого параболiчного дзеркала з невiдомоi речовини вони спрямовували рiвнобiжними променями на обраний об’ект, – це подiбне до того, як вiдбивае промiння параболiчне дзеркало маяка. Проте нiхто цього переконливо не довiв. Ясно тiльки те, що в основi iхньоi зброi лежала теплова енергiя. Вiд найменшого дотику цього струменя все, що могло горiти, вибухало полум’ям, олово розпливалось, як вода, залiзо – розм’якшувалося, скло – трiскалось й текло, а вода перетворювалася на пару.

Тiеi ночi близько сорока чоловiк, до невпiзнання спотворенi й обвугленi, лежали навколо ями, а над пустельним вигоном мiж Горселом та Мейберi палала заграва.

Звiстка про катастрофу дiйшла, мабуть, одночасно до Чобгема, Вокiнга та Отершоу. Коли сталися цi трагiчнi подii, вокiнзькi крамницi були вже зачиненi, й численнi групки крамарiв та iншого люду, зацiкавленi дивними розповiдями, снували Горсельським мостом i далi дорогою помiж парканiв – мало не до самого вигону. Молодь, закiнчивши роботу, скористалася з цих новин, щоб майнути на гулянки. Не важко уявити собi той людський гомiн, що стояв на шляху в вечiрню годину…

У Вокiнзi майже нiхто не знав, що цилiндр вiдкрився, хоча нещасний Гендерсон послав на велосипедi посильного до поштовоi контори, щоб вiдправити спецiальну телеграму для вечiрньоi газети.

Коли всi цi люди, прогулюючись, по двое-трое виходили на вiдкриту мiсцевiсть, то бачили там i там купки глядачiв, якi гарячково сперечалися, спостерiгаючи за дзеркалом, що невпинно кружляло над пiщаним кар’ером; збудженiсть, безперечно, передавалась i новоприбулим.

Десь о пiв на дев’яту, коли було знищено делегацiю, на вигонi зiбралося чоловiк iз триста, не рахуючи тих, якi звернули зi шляху, щоб пiдiйти ближче до марсiян. Там були й три полiсмени, один iз них кiнний; вони, згiдно з вказiвками Стента, силкувалися стримати юрбу i не допускати ii близько до цилiндра. В гуртi, як звичайно, об’явилося й кiлька заводiяк, котрим усяке збiговисько – це тiльки нагода для бешкету й гучних забав.

Коли марсiяни показалися з цилiндра, Стент i Оджилвi, передбачаючи можливiсть сутички, телеграфували iз Горсела в казарми, прохаючи роту солдат, щоб оборонили цих химерних iстот вiд будь-якого насильства. Пiсля того вони повернулися на чолi тiеi бiдолашноi делегацii. Очевидцi, яким пощастило врятуватися, пiзнiше розповiдали про iхню смерть. Цi розповiдi збiгаються i з моiми спостереженнями: три стовпи зеленого диму, приглушений гул i спалах полум’я.

Юрбi загрожувала бiльша небезпека, нiж менi. Але частину теплового промiння затримав пiщаний пагорок, порослий вересом. Якби параболiчне дзеркало було пiдняте на кiлька ярдiв вище, не залишилося б жодного живого свiдка. З-за пагорка вони бачили, як спалахував огонь, як падали люди, як невидима рука пiдпалювала кущi i в вечiрнiх сутiнках швидко наближалася до них. Потiм пролунав такий гучний свист, що покрив гул iз ями, – це над iхнiми головами ковзнув промiнь. Вмить спалахнули верхiвки букiв обабiч шляху, а в найближчому до вигону будинку посипалася цегла, повилiтали шибки, запалали вiконнi рами й завалилася частина даху.

Коли в полум’i затрiщали дерева, скутий жахом натовп якусь мить стояв, не знаючи, що дiяти. На шлях сипалися iскри, падало охоплене полум’ям гiлля. Листя лiтало, як вогненнi бульбашки. Вогонь пiдбирався до капелюхiв, до одежi. Із вигону линули розпачливi крики, зливаючись у суцiльний зойк i лемент. Кiнний полiсмен, схопившись руками за голову, з криком промчав крiзь очманiлий натовп.

– Вони йдуть! – заверещала якась жiнка, i люди, штовхаючись, кинулися в бiк Вокiнга. Юрба летiла стрiмголов, неначе отара овець. Мiж високими валами, де дорога була зовсiм вузька й темна, люди давили одне одного. Не всi вийшли з тiеi тисняви: трое розчавлених i затоптаних – двi жiнки й хлопчик – залишилися помирати в обiймах темряви й жаху.




VII. ЯК Я ДІСТАВСЯ ДОДОМУ


Що ж до мене, то я лише пам’ятаю, як зослiпу натикався на дерева, плутався помiж вересу. Meнe проймав жах перед марсiянами. Безжальний тепловий меч, здавалося, розмахувався в мене над головою, щохвилини готовий обiрвати мое життя. Вибравшись на дорогу мiж перехрестям та Горселом, я побiг до перехрестя.

Врештi-решт я зовсiм знесилився. Стомившись вiд бiгу й хвилювання, я похитнувся i впав край дороги недалеко вiд мосту через канал, що проходить бiля самого газового заводу. Я лежав нерухомо.

Пройшло, мабуть, чимало часу, доки я отямився. Сiвши, я з хвилину не мiг зрозумiти, яким чином опинився тут. Недавнього жаху я позбувся, немов одежi. Капелюх мiй десь загубився, комiрець злетiв зi шпонки. Ще кiлька хвилин тому передi мною були тiльки безмежжя ночi, простору й природи, власна кволiсть, вiдчай та невiдступна смерть. І нараз усе змiнилося, непомiтно опанували мене зовсiм iншi настроi, i я знову став таким, яким був завжди, – звичайною врiвноваженою людиною. Безгомiнний пустир, моя втеча, летючий промiнь – все це тепер скидалося на сон. Я запитував себе, чи було воно насправдi? І не мiг у те повiрити.

Я встав i, важко ступаючи, пiшов крутим схилом до мосту. В головi була порожнеча. М’язи й нерви ослабли. Я хитався, мов п’яний. З-за арки мосту спочатку з’явилася голова, а потiм вигулькнула i вся постать робiтника, що нiс на плечах кошик. Поруч дрiботiло хлоп’я. Проходячи повз мене, робiтник привiтався. Я вже хотiв був озватися до нього, але не змiг. Буркнувши щось на його привiтання, я пiшов далi через мiст.

За поворотом на Мейберi поiзд – хвиляста смуга iскристого диму й дoвгa низка освiтлених вiкон – пролетiв на пiвдень: клат-клат, так-так – i зник. Невиразний у темрявi гурт людей гомонiв бiля ворiт одного з будинкiв так званоi Схiдноi тераси. Все це було реальне, таке знайоме. І поруч з тим – те, на пустирi! Якесь божевiлля, химера! «Нi, – подумав я, – цього не могло бути». А може, я просто не такий, як усi, i не можу збагнути того, що сталося на вигонi? Інколи я вiдчуваю якесь дивне почуття вiдокремленостi од себе й навколишнього свiту. Тодi я спостерiгаю все якось iззовнi, десь iз недосяжноi далини, поза часом i простором, поза всiлякими буденними знегодами й трагедiями. Саме таке почуття опанувало мене тiеi ночi. Так ото, може, все це – тiльки марення?..

Але ж який контраст мiж цiею безтурботнiстю i тiею блискавичною смертю, що ген там, за якихось двi милi звiдси! Як i завжди, мирно працював газовий завод, яскраво горiли лiхтарi. Я зупинився бiля гурту людей.

– Що нового на вигонi? – запитав я.

Коло ворiт стояли двое чоловiкiв i жiнка.

– Га? – озвався чоловiк. – Чи не чули, що там на вигонi?

– А хiба ж ви там не були? – запитав чоловiк.

– Справдi, люди нiби зовсiм показилися на тому вигонi! – мовила жiнка з-за ворiт. – І що вони тiльки там побачили?

– Невже ви нiчого не чули про людей з Марса? – запитав я. – Про iстот з Марса?

– Наслухались донесхочу, – вiдповiла жiнка. – Красненько дякуемо. – І всi трое засмiялися.

Я зрозумiв, що це з мене, i спалахнув гнiвом. Спробував розповiсти iм про все, що я бачив, та нiчого в мене не виходило. Вони тiльки смiялися з моеi плутаноi мови.

– Постривайте, ви ще почуете про це! – гукнув я i пiшов додому.

Вигляд у мене був такий, що дружина, зустрiвши мене на порозi, аж злякалась. Я зайшов до iдальнi, сiв, пiдкрiпився вином i, зiбравшись з силами, почав оповiдати все, що бачив. Подали на стiл давно вже холодний обiд, та ми на нього й не глянули. Я все говорив про марсiян.

– Одне добре, – сказав я, аби лише заспокоiти налякану дружину. – Вони найменш рухливi iстоти з усiх, що я будь-коли бачив. Вони можуть рухатися в ямi й нищити звiдти людей, якi пiдiйдуть близько до них, та вони не зможуть вилiзти… Але що то за страховиська!

– Досить, любий, – мовила дружина, нахмуривши брови й кладучи свою руку на мою.

– Бiдолашний Оджилвi, – сказав я. – Тiльки подумати, що вiн тепер лежить там мертвий!

Принаймнi дружина менi повiрила. Я помiтив, що вона поблiдла, й перестав говорити про марсiян.

– Вони можуть прийти й сюди, – знову й знову казала вона.

Я наполiг, щоб вона випила вина, i намагався заспокоiти ii.

– Та вони ледве рухаються, – сказав я.

Я почав заспокоювати ii й себе самого, повторюючи все, що казав менi Оджилвi про неможливiсть пристосування марсiян до земних умов. Особливо пiдкреслював я труднощi, яких зазнають прибульцi через велику рiзницю тяжiння. На земнiй поверхнi сила тяжiння втричi бiльша, нiж на поверхнi Марса, тому марсiянин повинен важити на Землi втричi бiльше, нiж на Марсi, тодi як сила його м’язiв залишиться незмiнною. Тiло його буде нiби оловом налите. Така була загальна думка. І «Таймс», i «Дейлi телеграф» писали про це наступного ранку, проте обидва оглядачi, так само, як i я, не взяли до уваги двi можливi обставини.

Як вiдомо, земна атмосфера мае набагато бiльше кисню й набагато менше аргону, нiж марсiянська. Стимуляцiйна дiя великоi кiлькостi кисню на марсiян, безперечно, стала значною противагою збiльшенiй вазi iхнього тiла. Крiм того, ми не врахували, що марсiяни за допомогою своеi високорозвиненоi технiки можуть обiйтися й без м’язовоi сили.

Але тодi я не задумувався над цим, i моi докази проти можливостей нападника здавалися непохитними. Пiд впливом вина та iжi, почуваючи себе цiлком упевнено за власним столом i силкуючись заспокоiти дружину, я й сам потроху осмiлiв i вiдчув себе в безпецi.

– Вони вчинили дурiсть, – сказав я, постукуючи нiгтем по чарцi. – Вони небезпечнi, бо зовсiм збожеволiли зi страху. Мабуть, вони й гадки не мали зустрiти тут живих iстот, тим паче розумних iстот… А коли вже на те пiшло, то один снаряд по ямi, – додав я, – та й усе.

Велике збудження пiсля всього пережитого, мабуть, загострило мое сприймання. Я й зараз дуже добре пам’ятаю той обiд. Любе занепокоене обличчя дружини, що поглядае на мене з-за рожевого абажура, бiла скатертина, срiбло та кришталь, – у тi днi навiть письменники-фiлософи могли дозволити собi маленьку розкiш – темно-пурпурове вино в склянцi, – все залишилось у мене в пам’ятi. Я сидiв за столом, курив цигарку, щоб заспокоiти нерви, шкодував, що так нерозважливо загинув Оджилвi, й засуджував безглузду поведiнку марсiян.

Я був достоту схожий на отого поважного птаха додо iз острова Св. Маврикiя, що чудово почувае себе у власному гнiздi й легковажно ставиться до прибуття безжалiсних зголоднiлих матросiв.

– Вранцi, люба моя, вiд них залишиться тiльки мокре мiсце!

Не мав я тодi й гадки, що це останнiй мiй обiд у культурнiй обстановцi i що далi настануть жахливi днi.




VIII. УВЕЧЕРІ ПЕРЕД СУБОТОЮ


З усього дивного i незвичайного, що сталося ввечерi перед суботою, найнезвичайнiшою видалась менi цiлковита неузгодженiсть наших суспiльних звичаiв iз початком цiлоi низки тих подiй, що мали iх змiнити. Якби того вечора накреслили навкруги вокiнзького кар’еру ко5ло радiусом миль на п’ять, то я сумнiваюся, чи, крiм родичiв тих, що лежали мертвi на вигонi (Стент, кiлька велосипедистiв та лондонцiв), знайшлися за межами цього кола люди, настроi яких порушила б поява космiчних прибульцiв. Багато людей чули про цилiндр i знiчев’я розмовляли про всi цi подii, але новина не викликала такоi сенсацii, яку мiг би викликати, скажiмо, ультиматум, поставлений Нiмеччинi.

Отриману тiеi ночi телеграму бiдолашного Гендерсона про те, що цилiндр вiдкручуеться, сприйняли в Лондонi як вигадку, i вечiрня газета зажадала вiд нього пiдтвердження, але, не дiставши його, – Гендерсон уже був мертвий, – вирiшила зовсiм не давати спецiального випуску.

Та навiть i всерединi згаданого кола бiльшiсть населення залишалася байдужою до прибуття марсiян. Я вже писав, як поставилися до цiеi новини кiлька чоловiкiв та жiнка, з якими випало менi розмовляти. Всi собi тихо-мирно обiдали та вечеряли, робiтники порались у своiх садочках, вкладали спати дiтвору, молодь гуляла вузькими алеями, учнi сидiли за книгами.

Може, про цi новини й гомонiли десь на вулицi чи в шинках; та ще який-небудь посильний або очевидець останнiх подiй викликав метушню, занепокоення й галас, однак бiльшiсть людей жила собi за давнiм звичаем: працювали, iли, пили та спали, так нiби в небi не iснувало нiякого Марса. Навiть на Вокiнзькiй станцii, в Горселi та Чобгемi не помiтно було нiяких змiн.

На Вокiнзькiй вузловiй станцii аж до пiзньоi години поiзди прибували й вiдходили, або iх переводжено було на запаснi колii; пасажири виходили з поiздiв або чекали прибуття iх – все йшло, як завжди. Мiський хлопчина, порушуючи монополiю мiсцевого газетяра Смiта, продавав вечiрнi газети. Стукiт буферiв якогось товарного поiзда, сигнальнi свистки паровоза лунали вперемiш iз хлопцевими вигуками: «Люди з Марса!» Близько дев’ятоi години на станцiю почали прибувати збудженi очевидцi, але iхнi незвичайнi новини справили не бiльше враження, анiж базiкання п’яних. Пасажири, що iхали до Лондона, дивлячись у темряву з вiкон вагонiв, бачили, як десь у напрямi Горсела пiдiймалися й поволi зникали iскри, як миготiв червоний вiдблиск, як легка димова завiса ховала зорi, i думали, що то просто загорiвся верес. Лише край вигону було помiтно якусь метушню. На околицi Вокiнга горiло з пiвдесятка будинкiв. У трьох навколишнiх селах свiтилися вiкна, i люди не спали всю нiч.

На Чобгемському й Горсельському мостах юрба не зменшувалась: однi вiдходили, натомiсть пiдходили iншi. Кiлька смiливцiв, як це виявилося згодом, спробували в темрявi пiдповзти зовсiм близько до марсiян; але вони так i не повернулися, бо над вигоном час вiд часу шастав свiтляний промiнь, немов iз прожектора вiйськового судна, а зараз же за ним проходив i тепловий струмiнь. Широкий масив вигону був тихий i пустельний, тiльки пiд зоряним небом лежали непiдiбранi обгорiлi трупи. З ями чувся металевий брязкiт.

Таке становище було в п’ятницю ввечерi. Немов отруйна стрiла, вп’явся цей цилiндр у тiло нашоi староi планети. Отрута тiльки ще починала дiяти. Широко розлiгся безгомiнний пустир, на якому валялися темнi, ледь помiтнi скорченi тiла. Де-не-де ще тлiло; то там, то там виднiлися обгорiлi кущi та дерева. Довкола лежала вузька смуга збентеження, поза яку вогонь ще не сягав. Зате решта свiту жила своiм з давнiх-давен заведеним життям. Лихоманка вiйни, що невдовзi мала закупорити йому вени й артерii, умертвити нерви й зруйнувати мозок, тiльки-но починалась.

Марсiяни невтомно метушилися всю нiч, вони безперестану щось там клепали, ладнаючи своi машини, i стовп зеленаво-бiлого диму пiдiймався до зоряного неба.

Десь, мабуть, уже близько одинадцятоi години через Горсел пройшла сотня солдат; розкинувшись по одному, вони стали охоплювати вигiн. Невдовзi через Чобгем пройшла iнша сотня й обступила вигiн iз пiвночi. Кiлька офiцерiв з Інкерманських казарм ще ранiше прибули на вигiн, i один з них, майор Іден, пропав безвiсти. Опiвночi командир полку пiдходив до Чобгемського мосту i там розпитував натовп. Представники вiйськовоi влади, очевидно, побоювалися серйозноi небезпеки. Близько одинадцятоi, як наступного дня повiдомляли газети, гусарський ескадрон та чотириста солдатiв Кардиганського полку iз двома кулеметами виступили з Олдершота.

Вiдразу пiсля пiвночi юрба, що була на дорозi до Чертсi близько Вокiнга, побачила, як десь у сосновому лiсi на пiвнiчний захiд вiд них упав метеорит. Летячи, вiн залишив за собою зеленавий слiд. Це був другий цилiндр.




IX. БИТВА ПОЧИНАЄТЬСЯ


Субота залишила в моiй пам’ятi тривожнi спомини. Це був гнiтючий день; стояла спека й задуха, барометр, як менi казали, весь час коливався. Я майже не спав – дружинi, правда, пощастило заснути – i встав спозарана. Ще до снiданку я вийшов у садок i прислухався, але з вигону чути було тiльки спiви жайворонкiв.

Молочар прийшов, як звичайно. Я почув скрип його вiзка й пiдiйшов до хвiртки дiзнатися про новини. Вiн сказав, що вночi вiйсько оточило марсiян, чекаючи прибуття важкоi артилерii. Раптом долинув десь iз Вокiнзькоi станцii такий знайомий заспокiйливий гуркiт поiзда.

– Їх не вбиватимуть, – сказав молочар, – якщо в цьому не буде кончоi потреби.

Потiм я побачив сусiду-садiвника i до снiданку розмовляв iз ним. Ранок був звичайний. Сусiда запевняв, що вiйська за один день захоплять марсiян у полон або й зовсiм iх знищать.

– Шкода, що не можна з ними якось по-доброму, – сказав вiн, – а то цiкаво було б дiзнатися, як живуть на iншiй планетi. Може, ми б щось i перейняли вiд них.

Вiн пiдступив до огорожi й простягнув менi пригорщу суниць – сусiда був заповзятливий садiвник та й щирий нiвроку. Водночас вiн розповiдав про пожежу в сосняку, до якого прилягае байфлiтське поле для гольфу.

– Кажуть, що там упала така сама штуковина, вже друга. Тiльки, на мою думку, з нас i однiеi досить. Всi цi руiни страховим компанiям виллються в копiйчину, – сказав вiн, добродушно усмiхаючись. – Лiси й досi палають, – додав вiн, показуючи на димову завiсу, – а що земля вкрита грубим шаром торфу та глицi, то вони горiтимуть ще не один день. – Споважнiвши, сусiда згадав про «сердешного Оджилвi».

Пiсля снiданку я вже не мiг працювати й пiшов на вигiн. Поблизу залiзничного мосту я побачив групу солдатiв, це, здаеться, були сапери – розхристанi, в маленьких круглих шапках, в брудних червоних унiформах, iз-пiд яких виднiлися голубi сорочки, в чорних штанях i простих чоботях. Вони сказали, що за канал не пропускають нiкого. Глянувши на дорогу до мосту, я побачив там солдатiв Кардиганського полку, якi стояли на вартi. Розбалакавшись iз ними, я розповiв iм про вчорашню свою зустрiч iз марсiянами. Вони ще не бачили марсiян, мали про них дуже невиразне уявлення, тому й почали з цiкавiстю розпитувати. Потiм сказали, що вони й самi не знають, хто дав команду вивести вiйська. Ходили чутки, нiби серед кiнноi гвардii дiйшло навiть до непослуху. Сапери, освiченiшi за простих солдатiв, упевнено обмiрковували незвичну тактику можливих боiв. Коли я розповiв iм про тепловий промiнь, мiж ними спалахнула суперечка.

– А я вам кажу, треба прикритися, пiдповзти до них близько та й кинутись в атаку, – сказав один.

– Еге ж! Надумав, – вiдповiв iнший, – а чим же ти прикриешся вiд отого вогню? Хiба хмизом, щоб бiльше пiдсмажитись? Пiдiйти б оце до них якомога ближче та й вирити окопи – он що!

– Якi там у бiса окопи! Ти, крiм них, нiчого й не знаеш. Родитися б тобi, Снiппi, кроликом.

– То в них, виходить, зовсiм нема шиi? – затягуючись цигаркою, несподiвано озвався замрiяний смуглявий солдатик.

Я ще раз описав марсiян.

– Та це щось таке, нiби восьминоги, – вирiшив вiн. – Виходить, будемо воювати з рибами.

– Воно й не грiх убити таку тварину, – знову озвався перший солдат.

– А чому б не пустити в них снаряда та одним махом i не покiнчити з усiма? – вигукнув той самий солдатик. – А то, гляди, вони ще накоять лиха.

– Де тi ще снаряди! – мовив перший. – А час не жде. Я певен, що iх треба атакувати, i негайно.

Так сперечалися солдати. Невдовзi я iх залишив i пiшов на станцiю по ранковi газети.

Я не хочу втомлювати читача описом цього довгого ранку i ще довшого дня. Менi не пощастило й глянути на вигiн, бо навiть дзвiницi в Горселi й Чобгемi були у вiданнi вiйськових властей. Солдати, до яких я звертався, самi нiчого не знали, а офiцери були дуже заклопотанi й таемниче мовчали. Населення за спиною вiйська почувало себе спокiйно. Вiд Маршалла, власника тютюновоi крамницi, я почув, що його син загинув на вигонi. Вiйськова влада звелiла населенню з околицi Горсела замкнути й залишити своi будинки.

Близько другоi години, зовсiм стомлений, бо стояла страшенна спека й духота, я повернувся додому полуднувати. Щоб трохи освiжитися, я помився пiд холодним душем, а пiзнiше (вже о пiв на п’яту) пiшов на залiзничну станцiю по вечiрнi газети, – в ранкових мiстився лише неточний опис загибелi Стента, Гендерсона, Оджилвi та iнших. Вечiрнi газети, однак, не повiдомили нiчого нового.

Марсiяни не показувались. Очевидно, вони були чимось заклопотанi у своiй ямi. Звiдти чувся металевий стукiт i майже безперестану струмував дим. Видно, вони готувалися до бою. «Новi спроби встановити за допомогою сигналiв якийсь контакт виявилися марними», – стереотипно повiдомляли газети. Один сапер казав менi, що якийсь солдат пiдняв iз окопiв на довгому дрючку прапор. Але марсiяни звернули на те не бiльше уваги, нiж ми б на коров’яче мукання.

Мушу зiзнатися, що вся ця вiйськова пiдготовка, вся ця облога дуже збуджували мене. Моя уява розходи5лась, i я почав вигадувати всiлякi способи розгрому нападникiв. Нiби той школяр, марив я про битви й незвичайнi подвиги. Тодi менi здавалося, що в нас е певна перевага: адже ж марсiяни в тiй ямi мали зовсiм безпорадний вигляд.

О третiй годинi з боку Чертсi чи Адлстона пролунали гарматнi вибухи. Менi сказали, що то обстрiлюють сосновий лiс, куди впав другий цилiндр. Намiри були розбити його, не давши вiдкритися. Але важка гармата для обстрiлу першого цилiндра прибула до Чобгема тiльки о п’ятiй годинi.

Увечерi, десь уже о шостiй, коли ми з дружиною сидiли за чаем в альтанцi, жваво розмовляючи про наступ на марсiян, несподiвано десь iз вигону долинув приглушений вибух, i тут же запалав огонь. Одразу ж поблизу прокотився такий гуркiт, аж земля задрижала. Вискочивши з альтанки, я побачив, що дим i червоне полум’я охопили верхiв’я дерев навколо Схiдного коледжу, а дзвiниця сусiдньоi церковки валиться на землю. Вежа в мусульманському стилi – зникла, дах коледжу мав такий вигляд, нiби по ньому стрiляла стотонна гармата. Димар нашого будинку розсипався, нiби вiд удару снаряда, уламки цегли зi стукотом покотилися по черепицi, й перед вiкном мого кабiнету виросла купа червоного череп’я.

Ми з дружиною стояли мов укопанi. Ясно було, що коли тепловий промiнь пройшовся по будинках коледжу, то весь Мейберi-хiл опинився тепер у зонi його дii.

Вхопивши дружину за руку, я мерщiй потяг ii на вулицю. Потiм я покликав i служницю, пообiцявши збiгати на мансарду по ii скриньку, за якою вона так побивалася.

– Тут залишатися не можна! – Ледве встиг я це сказати, як iз вигону загуло знову.

– Куди ж нам iти? – розпачливо запитала дружина.

Я й сам був розгублений, та раптом згадав про жiнчиних родичiв, що жили в Лезергедi.

– Лезергед! – вигукнув я, покриваючи гул.

Дружина глянула на схил пагорба. З будинкiв вибiгали здивованi люди.

– Але як же ми дiстанемося туди? – запитала вона.

Бiля пагорка я побачив загiн гусарiв, що iхали верхи пiд залiзничним мостом; трое вершникiв заiхало у вiдкритi ворота Схiдного коледжу; двое злiзли з коней i подалися до будинкiв. Сонце, прозираючи крiзь дим над коронами дерев, здавалося криваво-червоним i вiдкидало лиховiсний вiдблиск навкруги.

– Стiй тут! – гукнув я. – Тут безпечнiше.

Я кинувся до заiзду «Мурий пес», бо знав, що в господаря е кiнь i вiзок. Я квапився, бувши певен, що за якусь хвилину все населення по цей бiк пагорба почне втiкати. Господаря я застав у барi. Вiн зовсiм i не чув, що дiеться навколо. З ним розмовляв якийсь добродiй, стоячи спиною до мене.

– Не менше фунта, – казав господар, – але ж i везти нiкому.

– Я даю два, – кинув я через плече незнайомця.

– За що?

– І до пiвночi поверну, – додав я.

– Господи боже! – дивувався господар. – І куди тi люди квапляться? А я собi продаю засмажену свинину… То, кажете, два фунти i до пiвночi повернете? Що воно дiеться на свiтi?

Я хапливо пояснив йому, що мушу негайно iхати, i, таким чином, найняв вiзок. Тодi й на думку менi не спало, що сам господар заiзду теж мусить вибратися з домiвки. Я сiв у вiзок i брукiвкою погнав до свого дому. Залишивши вiзок на дружину й служницю, я заскочив до хати i нашвидкуруч зiбрав щонайцiннiше – столове срiбло й таке iнше. Буковi дерева бiля будинку були всi в полум’i, залiзна огорожа вiд дороги почервонiла. Коли я складав речi, до нас заскочив пiший гусар. Вiн бiгав iз хати в хату й попереджував, щоб населення негайно вибиралося. Вiн уже квапився далi, коли я переступив порiг, несучи своi пожитки, зв’язанi в скатертину. Я гукнув йому навздогiн:

– Якi там новини?

Вiн обернувся, глянув на мене й гукнув щось таке нiби: «Вилазять наче в якихось мисках», – i побiг до сусiднього будинку на пагорбi. Раптом вихор чорного диму перетяв дорогу i на якусь мить сховав гусара. Я пiдбiг до дверей свого сусiда й постукав, щоб переконатися, чи вiн уже виiхав з дружиною до Лондона i чи замкнув дверi. Потiм, згадавши обiцянку, дану служницi, знову повернувся додому, винiс ii скриньку й прив’язав у задку вiзка. Нарештi я вхопив вiжки i, стрибнувши всередину, сiв поруч з дружиною. За хвилину гуркiт i дим залишилися позаду, а ми щодуху мчали схилом Мейберi-хiлу до Олд-Вокiнга.

Перед нами лежав залитий сонцем мирний краевид, – обабiч дороги – лани пшеницi, а далi, збоку, мейберiйський заiзд iз вивiскою, що похитувалася пiд вiтерцем. Перед нами iхав бричкою лiкар. Спустившись по схилу вниз, я обернувся, цiкавлячись, що там дiеться ззаду. Густi хмари чорного диму, пронизанi червоними язиками полум’я, здiймалися в тихому повiтрi, кидаючи на зеленi верхiв’я дерев своi важкi тiнi. Тепер уже дим слався далеко на захiд i на схiд вiд Вокiнга аж до байфлiтських соснових лiсiв. На дорозi було повно втiкачiв. У гарячому повiтрi пролунав глухий, але виразний стукiт кулемета; нараз вiн обiрвався, й озвалися рушничнi пострiли. Очевидно, марсiяни палили все, що тiльки лежало на шляху теплового променя.

Вiзник iз мене нiкудишнiй, отож усю увагу я зосереджував на коневi. Озирнувшися знову, я побачив, що й другий горб також укритий чорним димом. Попустивши вiжки, я хльостав коня, аж доки Вокiнг та Сенд закрили нас вiд того розпачу та жаху. Лiкаря обiгнав я мiж Вокiнгом i Сендом.




X. БУРЯ


Вiд Мейберi-хiлу до Лезергеда – близько двадцяти миль. У повiтрi стояли пахощi сiна, що сушилося на буйних лугах за Пiрфордом. З одного боку дороги тягнувся барвистий i духмяний живоплiт iз кущiв шипшини. Стрiлянина, що ми ii чули, iдучи з Мейберi-хiлу, припинилася так само несподiвано, як i почалася. На землю спадав вечiр, тихий i спокiйний. О дев’ятiй годинi ми щасливо дiсталися до Лезергеда. Кiнь з годину перепочив, а я тим часом повечеряв у родичiв i попросив iх дати притулок моiй дружинi.

Дружина всю дорогу мовчала i, здавалося, була пригнiчена, нiби передчуваючи якесь лихо. Я намагався заспокоiти ii, запевняючи, що марсiяни прикутi до ями власною вагою i що вони зможуть вiдповзти од своеi схованки ледве на кiлька крокiв. Але дружина майже не вiдповiдала. Якби не слово, що я дав власниковi заiзду, то вона, певно, умовила б мене не пускатися проти ночi в дорогу. О, якби ж то!.. Коли ми прощалися, вона була дуже блiда.

Щодо мене, то я цiлий день ходив, нiби в гарячцi. В моiй кровi вирувало щось подiбне до тiеi вiйськовоi лихоманки, яка iнколи вражае цiле цивiлiзоване суспiльство. Мене зовсiм не лякала ця нiчна поiздка до Мейберi. Менi навiть було якось сумно, що вже припинилася стрiлянина: я боявся, що це означае крах марсiянських завойовникiв, а менi ж дуже хотiлося бути очевидцем iхнього розгрому.

Близько одинадцятоi я вирушив назад. Нiч була темна. Коли я вийшов iз освiтленого передпокою, вона видалась менi й зовсiм чорною. Було парко, як i вдень. Хмари над головою летiли швидко, хоча в кущах не було анi шелесту. Служник родичiв засвiтив обидва лiхтарi. На щастя, я добре знав дорогу. Дружина стояла в освiтлених дверях, доки я сiв у вiзок, а тодi хутко обернулася й пiшла в дiм. Родичi, що стояли на ганку, побажали менi щасливоi дороги.

Гнiтючий настрiй жiнки передався був i менi, та невдовзi марсiяни знову заволодiли моiми думками. Тодi я ще нiчого не знав про результати вечiрнього наступу. Менi невiдомi були навiть причини, якi призвели до сутички.

Проiжджаючи через Окгем (я повертався цим шляхом, а не через Сенд i Олд-Вокiнг), я побачив на заходi криваво-червону заграву, що дедалi вище пiдiймалася в небо. Насувалися грозовi хмари i змiшувалися з багряно-чорними стовпами диму.

Рiплi-стрiт була безлюдна. Як не рахувати кiлькох освiтлених вiкон, тут не було жодних ознак життя. Там, де дорога повертае на Пiрфорд, я мало не наiхав на гурт людей, що стояли спиною до мене. Коли я проминав iх, вони навiть не озвалися. Я не знаю, чи було iм вiдомо, що дiеться за горбом; так само не знаю, чи спали мирно в тих оселях, що повз них я проiздив, – чи були вони покинутi й порожнi, а чи iхнi мешканцi з тривогою стежили за страшними подiями цiеi ночi.

Вiд Рiплi до Пiрфорда я iхав долиною Вей, i менi не видно було червоноi заграви. А коли виiхав на невеличкий горб за пiрфордською церквою, заграва з’явилася знову, i дерева уздовж дороги зашумiли, вiщуючи наближення бурi. На пiрфордськiй церквi оддзвонили пiвнiч, i попереду на тлi червоного неба замаячiли чорнi верхiвки дерев i дахи Мейберi-хiлу.

Раптом лиховiсний зелений блиск освiтив передi мною дорогу i лiс у напрямi Адлстона. Я вiдчув, що вiжки натяглися. Смуга зеленого вогню раптом пронизала темну хмару i впала десь у полi, лiворуч вiд дороги. Третя летюча зiрка!

Слiдом за нею слiпуче вдарила фiолетова блискавка навислоi грози, i загримiв грiм. Кiнь закусив вудила й помчав навскач.

Я нiсся пологим схилом до пiднiжжя Мейберi-хiлу. Блискавицi одна за одною краяли небо. Безперервно гуркотiв грiм, i чути було якийсь дивний трiск, що нагадував бiльше роботу величезноi електричноi машини, анiж звичайну грозу. Миготiння яскравого свiтла слiпило менi очi, а дрiбний град дошкульно сiк по обличчю.

Спочатку я дивився тiльки на шлях, а потiм увагу мою привернула якась дивна химера, що швидко спускалася з протилежного схилу Мейберi-хiлу. Спершу менi здалося, нiби то мокрий дах якогось будинку, та коли спалахнула одна, а за нею й друга блискавка, я помiтив, що химера пересуваеться. Дивовижне це було видiння! На мить запала моторошна темрява, а там знову – слiпучий спалах, вiд якого стало видно, немов удень. Червоний будинок сирiтського притулку на узвишшi, зеленi верхiвки сосон i ця загадкова штуковина – все було видно ясно й чiтко.

І що то була за химера! Як ii змалювати?! Страхiтлива тринога, вища за будинки, що, ламаючи дерева, продираеться молодим сосняком; крокуюча машина з блискучого металу, яка ступае по вересу. З вершини ii опущено якiсь сталевi суглобистi линви; гуркiт ii ходи зливаеться з ударами грому. Мигнула блискавка – i знову з темряви вигулькнула тринога. Вона стояла на однiй нозi, а двi зависли в повiтрi. Зникнувши в мороцi, вона знову з’явилася при свiтлi блискавки вже на сотню ярдiв ближче. Можете уявити собi складаного стiльця, що, нахилившись, швидко простуе вперед? Отаке видовище показували короткi спалахи блискавиць. Тiльки уявiть собi замiсть стiльця встановлену на високiй тринозi якусь величезну машину.

Сосни передi мною зненацька розступилися, як розступаеться гнучкий очерет, коли крiзь нього продираеться людина. Вони трiщали й валилися, а за хвилину з’явилася друга велетенська тринога, що крокувала немовби просто на мене. А я мчав iй назустрiч! Коли я побачив це друге страхiття, нерви моi не витримали. Не зважуючись глянути на нього ще раз, я щосили смикнув праву вiжку. Тоi ж митi кiнь упав, вiзок перекинувся, голоблi з трiском переломилися, а я вiдлетiв убiк i важко плюхнувся в калюжу.

Я хутенько вiдповз убiк i, зiщулившись, причаiвся за кущами дроку, ногами усе ще в водi. Кiнь лежав нерухомо – сердешна тварина скрутила собi в’язи. При свiтлi блискавки я побачив чорну поверхню перекинутого вiзка i колесо, яке й досi крутилося. За секунду велетенський механiзм пройшов повз мене i став пiдiйматися до Пiрфорда.

Зблизька ця штука виглядала ще дивовижнiше; очевидно, це був не звичайний собi механiзм, здатний пересуватись у визначеному напрямi, – це була машина з металевою дзвiнкою ходою, iз гнучкими, довгими i блискучими суглобами (одним вона вхопилася за молоду сосну), що гойдалися й гуркотiли, вдаряючись об сталевий тулуб. Тринога, обираючи собi дорогу, посувалася вперед; бронзовий ii ковпак, нiби людська голова, повертався то в один бiк, то в другий. Ззаду до тулуба машини було приладнано якусь клiтку iз бiлого металу, що скидалася на величезний рибальський кiш. Коли ця потвора проходила повз мене, я побачив, що з ii суглобiв виривалися струменi зеленого диму. За хвилину вона вже була далеко.

Ото й усе, що я мiг невиразно розгледiти при миготiннi блискавиць, серед слiпучих спалахiв та глухоi темряви.

Раз тринога, заглушуючи гуркiт грому, переможно заревла: «Елу! Елу!» – а за хвилину вже приедналася до iншоi, що схилилася над чимось посеред поля на пiвмилi далi. Я певен, що там був третiй цилiндр iз десяти, що iх було запущено до нас iз Марса.

Кiлька хвилин я лежав пiд дощем, у темрявi, й спостерiгав при свiтлi блискавиць, як рухалися в далечинi отi страхiтливi металевi iстоти. Сипонув дрiбний град, i силуети iхнi то крилися в iмлi, то виринали знову, освiтленi спалахами.

Згори сiк мене град, знизу – пiдмочувала калюжа, i я промок до рубчика. Минуло чимало часу, доки я оговтався, вибрався з калюжi та подумав про власну безпеку.

Близько вiд мене на картопляному полi стояла дерев’яна сторожова халупа. Я пiдвiвся i, нахилившись, якомога непомiтнiше побiг туди. На мiй стукiт нiхто не вiдповiв (може, там нiкого й не було), i тому я, криючись од тих страхiтливих машин, поплазував канавою до Мейберiйського лiсу; там уже, ховаючись у сосняку, мокрий i закляклий, став скрадатися до свого дому. Я блукав помiж деревами, неспроможний у темному лiсi натрапити на будь-яку стежку; блискавки спалахували рiдше, зате град сипав крiзь вiття, немовби з мiшка.

Якби я збагнув усе, що дiялося навколо, то вiдразу повернув би через Байфлiт i Стрiт-Кобгем до Лезергеда. Та пiд впливом цього нiчного мороку, страшенноi втоми, химерностi всiх цих подiй – я вже не мiг думати; тiло мое нило, я був наскрiзь мокрий, заслiплений i оглухлий вiд грози.

Тепер у мене залишилося едине бажання – щонайшвидше дiстатися додому. Спотикаючись мiж деревами, я впав у яму i побив колiна; нарештi таки вибрьохався на стежку, що вела до вiйськового коледжу. Я сказав «вибрьохався», бо пiщаним схилом ринув справжнiй каламутний потiк. Раптом якийсь чоловiк у темрявi налетiв на мене i мало не звалив iз нiг. Вiн скрикнув зi страху, метнувся вбiк i зник ранiше, нiж я встиг отямитись i озватися до нього.

Буря так лютувала, що я на превелику силу видряпався на горб. Я йшов iз лiвого боку дороги, тримаючись ближче до загорожi. Уже майже на вершинi горба я спiткнувся об щось м’яке i при свiтлi блискавки побачив пiд ногами купу темноi одежi й пару черевикiв. Блискавка швидко мигнула, i я не встиг розгледiти, хто це був. Я почекав нового спалаху. Тодi я побачив, що це кремезний чоловiк у простенькiй, ще не старiй одежi. Вiн лежав якось незвично, уткнувшись у штахети i навалившись власним тiлом на голову, так наче на огорожу вiн налетiв зослiпу.

Переборюючи вiдразу (це було цiлком природно, бо я нiколи в життi не торкався трупа), я поклав чоловiка горiлиць – перевiрити, чи б’еться серце. Вiн був мертвий. Певно, вiн скрутив собi в’язи. Мигнула ще раз блискавка й освiтила йому лице. Я аж здригнувся: це був господар «Мурого пса», той самий, в якого я найняв вiзок.

Обережно переступивши труп, я пiшов горбом далi. Потiм, пробираючись додому, я проминув полiцейську дiльницю i вiйськовий коледж. На схилi горба вогню не було, хоча з вигону поблискувало червоне полум’я i крiзь заслону граду пробивалися рудi стовпи диму.

Бiльшiсть будинкiв, наскiльки можна було розгледiти при свiтлi блискавки, залишилися неушкодженi. На шляху бiля вiйськового коледжу лежало якесь темне груддя. Недалеко вiд Мейберiйського мосту з дороги чулися чиiсь голоси, хтось там ходив, але менi забракло духу гукнути до них або пiдiйти ближче. Я ввiйшов у свiй будинок, замкнув дверi, а потiм iще накинув гачок i, хитаючись, тут же бiля схiдцiв звалився на пiдлогу. У мене перед очима стояли металевi страховиська й те тiло, що врiзалося в огорожу. Притулившись спиною до стiни, зiщулившись, тремтячи, – так я й сидiв.




XI. БІЛЯ ВІКНА


Я вже казав, що моi душевнi бурi швидко улягаються. Невдовзi я вiдчув, що весь мокрий i що менi холодно. На килимку бiля моiх нiг розлилася цiла баюра. Майже механiчно я пiдвiвся, зайшов до iдальнi й випив трошки вiскi, а тодi пiшов переодягнутися.

Пiсля цього я пiднявся до свого кабiнету – сам не знаю, чому саме туди. З вiкна було видно дерева й залiзничну колiю, що проходила повз горсельський вигiн. Ми з таким поспiхом вибиралися, що забули й вiкно зачинити. В коридорi було темно, а супроти свiтлого краевиду в отворi вiкна кiмната теж видавалася темною. Я зупинився на порозi.

Буря вщухла. Вежi Схiдного коледжу й сосни навколо нього зникли, а там, далеко на вигонi, в червоному сяйвi виднiвся пiщаний кар’ер. На тлi заграви заклопотано метушилися чорнi тiнi, велетенськi й химернi.

Здавалося, нiби й справдi вся околиця у вогнi. Широким схилом пагорба танцювали язики полум’я. Трiпотливi й виткi пiд поривами вiтру, вони кидали червонi вiдблиски на хмари, що мчали по небу. Дим вiд близькоi пожежi час вiд часу затягував мое вiкно i ховав марсiян. Що вони роблять, я не мiг розгледiти. Постатi iхнi окреслювались дуже невиразно, так само важко було побачити, що то за чорний предмет, бiля якого вони метушаться. Не видно менi було й пожежi, вiдблиски якоi танцювали на стiнi й на стелi кабiнету. У повiтрi стояв рiзкий запах горiлоi смоли.

Я тихенько причинив дверi й пiдкрався до вiкна. Передi мною вiдкрився ширший краевид – вiд будинкiв на станцii Вокiнг до обгорiлих Байфлiтських лiсiв. Щось палало внизу бiля залiзницi, недалеко вiд арки. По Мейберiйському шляху та на пристанцiйних вулицях догорали руiни кiлькох будинкiв. Спочатку я нiяк не мiг розiбрати, що саме скоiлося бiля залiзничноi колii; там яскраво палахкотiв огонь, лежала якась чорна брила, а праворуч вiд неi – якiсь жовтi довгастi предмети. Потiм я здогадався, що там сталася залiзнична катастрофа. Переднi вагони були розтрощенi й палали, а заднi ще стояли на рейках.

Помiж цими трьома головними джерелами свiтла – будинками, поiздом та пожежею на околицi Чобгема – слалися чорнi смуги землi, де-не-де покраянi латками охопленого вогнем i задимленого грунту. Виглядав увесь цей чорний, сплюндрований вогнем простiр так, наче гончарня вночi. Людей спершу я не помiтив, хоч i дивився досить уважно. Потiм розрiзнив на станцii кiлька темних постатей, що одна за одною перетинали залiзничну колiю.

І оцей вогненний хаос – це той маленький свiт, в якому жив я безтурботно стiльки рокiв! Я не знав, що трапилося за останнi сiм годин, але починав уже пiдозрювати якийсь зв’язок мiж цими металевими велетнями й тими неквапливими потворами, якi в мене на очах вивалювалися з цилiндра. З дивним почуттям стороннього глядача я пiдсунув до вiкна крiсло, сiв i почав оглядати цей почорнiлий краевид. Найбiльше цiкавили мене три велетенськi чорнi постатi, що ходили туди й сюди бiля пiщаного кар’еру.

Вони неначе були чимось заклопотанi. Я запитував себе – що вони там роблять? Невже це розумнi механiзми? Нi, це ж неймовiрно! А може, в кожнiй отiй ходячiй вежi сидить марсiянин i рухае ii, керуе нею, так само як людський мозок керуе тiлом? Я став порiвнювати iх до наших машин i вперше в життi задумався над тим, як виглядав би наш бронепоiзд чи паровоз в очах розумноi (хоч i менше, нiж людина) iстоти.

Буря зовсiм ущухла, небо знову прояснилось, i над димом пожарищ було видно, як хилиться до заходу крихiтна цяточка Марса.

Якась людина пiдходила до мого саду. Почувши шарудiння бiля огорожi, я, раптом скинувши з себе тягар думок, глянув униз i побачив солдата, що лiз через огорожу. При виглядi людськоi iстоти остовпiння мое минуло, i я миттю висунувся з вiкна.

– Цс! – прошепотiв я.

Солдат, завагавшись, сiв на огорожу. Потiм таки стрибнув у садок, пригнувся й тихенько пройшов через галявину до рогу будинку.

– Хто там? – пошепки запитав вiн, зупинившись пiд вiкном i дивлячись угору.

– Куди ви йдете? – запитав я.

– Та хто його знае.

– Шукаете, де сховатися?

– Еге ж.

– Заходьте в будинок, – запропонував я.

Я зiйшов униз, вiдчинив дверi, впустивши прибульця, знову замкнув iх. Солдатового обличчя менi не було видно. Вiн був простоволосий, унiформа на ньому – розстебнута.

– Боже-свiте! – вирвалося в нього з уст, коли вiн переступив порiг.

– Що сталося? – поцiкавився я.

– І не питайте! – Хоч було темно, я помiтив, що вiн розпачливо махнув рукою.

– Вони стерли нас, просто стерли, – повторював вiн.

Майже механiчно солдат пiшов за мною до iдальнi.

– Випийте вiскi, – запропонував я, наливаючи йому добру чарку.

Вiн випив. По тому важко сiв на стiлець перед столом, поклав голову на руки й раптом розплакався, схлипуючи, як дитина. Забувши власний недавнiй розпач, я стояв поруч i здивовано дивився на нього.

Минуло чимало часу, доки вiн заспокоiвся i змiг вiдповiдати на моi запитання. Розповiдь його була плутана й безладна. Вiн був iздовий в артилерii, став до бою тiльки десь близько сьомоi години. На цей час вигiн уже обстрiлювали. Казали, нiби перша партiя марсiян, прикрившись панцирним щитом, повiльно посуваеться до другого цилiндра.

А потiм цей щит пiднявся на триногу i став тiею першою руйнiвною машиною, котру бачив я, повертаючись iз Лезергеда.

Гармату, яку обслуговував мiй спiврозмовник, було встановлено поблизу Горсела для обстрiлу пiщаного кар’еру, ii прибуття прискорило подii. Коли вiн з передком вiд’iздив убiк, кiнь, потрапивши ногою в якусь нору, впав i скинув його у вибоiну. Тiеi ж митi гармату рознесло на шматки, почали рватися снаряди, все навколо запалало, а сам вiн опинився пiд купою обвуглених людських i кiнських трупiв.

– Я лежав тихо, – розповiдав вiн, – очманiлий зi страху, а на мене навалилася передня частина кiнського тулуба. Вони стерли нас! А запах – Господи боже! Ну чисто як припалене м’ясо! Падаючи з коня, я обiдрав спину i лежав так, аж доки не стало трохи легше. Хвилину тому вигляд у нас був, як на парадi, – а тут маеш – розбитi, знищенi, розчавленi… Вони стерли нас!

Довго вiн ховався пiд кiнським трупом, крадькома поглядаючи на вигiн. Кардиганський полк пробував кинутись iз багнетами на яму, але його одразу ж було знищено. Тодi страховисько звелося на ноги й стало спокiйно ходити туди-сюди по вигону мiж небагатьох уцiлiлих, якi стрiмголов тiкали геть. Його ковпак, що повертався навкруги, скидався на людську голову в каптурi, подоба руки тримала якусь незвичайну металеву скриньку, з котроi вихоплювалося iскристе зелене полум’я, а з невеликого патрубка бив тепловий промiнь.

За кiлька хвилин на вигонi, скiльки солдат мiг бачити, не залишилося жодноi живоi душi; вогонь жер тi дерева й кущi, що не стали ще обвугленим ломаччям. Гусари стояли на дорозi в неглибокому видолинку, i солдатовi iх було не видно; вiн лише чув, як зацокотiли кулемети, а потiм усе змовкло. Велетень довго не чiпав Вокiнзькоi станцii й кiлькох околишнiх будинкiв, але потiм вiн навiв i туди свiй тепловий промiнь, i за одну хвилину мiстечко обернулося на купу вогненних руiн. Тодi тепловий промiнь раптом погас, i велетень, повернувшись до артилериста спиною, посунув до обгорiлого лiсу, де лежав другий цилiндр.

Цiеi митi iз ями звiвся ще один металево-блискучий титан. Це страховисько пiшло слiдом за першим, i солдат почав тодi обережно повзти по гарячому вересовому попелу у напрямi Горсела. Йому пощастило втрапити в рiвчак, що тягся вздовж дороги, i таким чином вiн дiстався до Вокiнга. Тут голос оповiдача змiнився майже на суцiльнi оклики. Через Вокiнг пройти було неможливо. Тi його мешканцi, що уникли смертi, нiби зовсiм позбулися глузду, а решта попеклася або згорiла живцем. Вiн обминув пожарища, заховався помiж обгорiлих руiн i тут побачив, що один велетень повертаеться до ями. Потвора помiтила якогось утiкача, вхопила його своiм сталевим щупальцем i вдарила головою об сосновий стовбур. Коли нарештi настала нiч, артилерист побiг далi й дiстався до залiзничного насипу. Звiдси вiн крадькома пiшов на Мейберi, у бiк Лондона, сподiваючись десь там знайти порятунок.

Люди ховалися в ровах i в льохах, а багато з тих, що залишилися живi, повтiкали до Вокiнга й Сенда. Артилерист страждав од спраги, доки не побачив поблизу залiзничного мосту розбитий водогiн, з якого фонтаном струмувала вода.

Оце й усе, що я змiг вiд нього добитися. Розповiвши про своi поневiряння, артилерист нiби трохи заспокоiвся. Ще до своеi розповiдi вiн сказав менi, що вiд полудня нiчого не iв. Я знайшов у буфетi трошки баранини й хлiба i принiс йому, щоб вiн пiдкрiпився. Боячись викрити себе, ми навiть не свiтили лампи i раз за разом торкалися руками, коли намацували iжу. Доки вiн розповiдав, обриси речей навколо стали проступати в темрявi, а за вiкном уже можна було розрiзнити поламанi дерева i трояндовi кущi. Було таке враження, нiби галявиною пройшла цiла юрба людей чи зграя тварин. Тепер я вже мiг розгледiти й обличчя солдата, блiде й брудне; певно, й мое було таке саме.

Поiвши, ми тихо зiйшли нагору до мого кабiнету, i я знову виглянув iз вiкна. За одну нiч наша долина обернулася на долину попелу. Полум’я вже пригасало. Де вогонь вiдпадав, тепер тiльки димiло. Рештки розбитих i спалених будинкiв, поваленi й обвугленi дерева – все це заховане вiд ока нiчною темрявою, виразно постало у свiтлi суворого ранку. Тiльки де-не-де щось уцiлiло: там бовванiв бiлий семафор, тут стояла оранжерея, прозора й чиста серед почорнiлих недогаркiв. Нiколи ще в iсторii воен не бувало такого немилосердного суцiльного нищення!

Виблискуючи в ранковому свiтлi, три металевi велетнi стояли поблизу ями, i iхнi ковпаки поверталися на всi боки, нiби вони втiшалися спустошенням – результатом свого розбою. Менi здалося, що яма поширшала. Клуби зеленого диму раз у раз вибухали назустрiч свiтанковi, вони здiймалися вихором, розсiювалися й зникали.

Бiля Чобгема стояли вогненнi стовпи. Першi променi сонця перетворювали iх на стовпи кривавого диму.




XII. Я СТАЮ СВІДКОМ РУЙНУВАННЯ ВЕЙБРИДЖА ТА ШЕППЕРТОНА


Коли зовсiм розвиднiло, ми одступили од вiкна i тихенько зiйшли вниз.

Артилерист погодився зi мною, що тут залишатися небезпечно. Вiн мав намiр iти в напрямi Лондона i там приеднатися до своеi частини, дванадцятоi кiнноi батареi. А я вирiшив повернутися до Лезергеда. Я був такий приголомшений могутнiстю марсiян, що вирiшив перевезти дружину до Ньюгевена, а звiдти якнайшвидше виiхати за кордон. Менi було зрозумiло, що околицi Лондона неминуче стануть ареною спустошливоi вiйни ранiше, нiж пощастить знищити отих страховиськ.

Мiж нами й Лезергедом лежав третiй цилiндр, який оберiгали велетнi. Коли б я був сам, то, певне, майнув би навпростець. Та артилерист стримав мене.

– Не велика втiха буде вашiй дружинi, – сказав вiн, – коли ви зробите ii вдовою.

Врештi-решт я погодився йти разом iз ним пiд захистом лiсу на пiвнiч до Стрiт-Кобгема. Там ми мали розлучитися, i я, збiльшивши собi дорогу, уже через Епсом дiстався б до Лезергеда.

Я хотiв одразу ж i рушати, але мiй товариш був досвiдченiший, отож вiн примусив мене спорядитися на дорогу. Обшукавши весь дiм, я знайшов флягу, яку ми наповнили вiскi, а кишенi ми понабивали собi сухарями та шматочками м’яса. Вийшовши з дому, ми побiгли донизу тiею ж дорогою, якою пiдiймався я минулоi ночi. Будинки були порожнi. На шляху лежали три обвугленi трупи, скошенi тепловим променем. Усюди валялися покинутi речi – тут годинник, там капець, срiбна ложка i таке iнше. На розi бiля пошти лежав перекинутий, iз поламаним колесом вiз, вантажений меблями та якимись ящиками; коня не було. Серед руiн валялася i похапцем розбита залiзна каса.

Горiла тут тiльки сторожка сирiтського притулку, i решту будинкiв було мало пошкоджено. Тепловий промiнь змiв лише димарi й пройшов далi. А проте Мейберi-хiл спорожнiв – крiм нас, тут не було анi живоi душi. Бiльшiсть мешканцiв подалась, мабуть, на Олд-Вокiнг – тiею дорогою, що я добирався до Лезергеда, – або ж поховалася десь.

Сходячи дорогою донизу, ми пройшли повз той труп у чорному, що й досi лежав тут, намочений дощем. Далi ми вступили до лiсу i дiйшли до залiзничноi колii, так нiкого i не зустрiвши. Лiс потойбiч залiзницi був рiденький, обгорiлий, дерева здебiльшого лежали на землi, тiльки де-не-де стирчав понурий стовбур iз кiлькома темно-бурими листочками. З цього ж боку вогонь обсмалив лише ближчi до залiзницi дерева, а далi не встиг поширитися. В одному мiсцi, мабуть, в суботу ще працювали лiсоруби. На галявинi недалеко вiд парового тартака лежали мiж купами тирси зрубанi й свiжообтесанi дерева. Трохи осторонь стояла безлюдна тимчасова халупа. Ранок був спокiйний, безвiтряний, навколо панувала тиша. Навiть пташки принишкли. Ми з артилеристом, швидко йдучи вперед, розмовляли лише пошепки i щохвилини оглядалися. Кiлька разiв ми зупинялись i прислухалися.

Невдовзi ми пiдiйшли до дороги i почули стукiт копит, а потiм побачили трьох вершникiв, що повiльно iхали до Вокiнга. Ми гукнули до них, вони зупинилися, i ми пiдiйшли ближче. Це був лейтенант i двое рядових iз восьмого гусарського полку; вони везли якийсь прилад, подiбний до теодолiта; артилерист пояснив менi, що то гелiограф[3 - Гелiограф – свiтлосигнальний прилад, побудований iз дзеркал, що вiдбивають сонячне промiння на великi вiдстанi.].

– Ви першi, кого ми за весь ранок зустрiли на цiй дорозi, – сказав лейтенант. – Що тут дiеться?

Вiн був занепокоений. Солдати, що стояли позаду нього, з цiкавiстю поглядали на нас. Мiй супутник скочив iз насипу на дорогу й вiддав честь.

– Нашу гармату розiрвало минулоi ночi, сер. Я ховаюся. Наздоганяю свою батарею. Проiхавши пiвмилi цiею дорогою, ви, я думаю, побачите марсiян.

– Якi вони в диявола, тi марсiяни? – запитав лейтенант.

– Велетнi в панцирах, сер. Футiв сто зростом. На трьох ногах, тiло нiби з алюмiнiю, а згори здоровенна голова пiд ковпаком, сер.

– І вигадаеш отаке! – сказав лейтенант. – Якась нiсенiтниця.

– Самi побачите, сер. Вони носять якусь скриньку, сер, що стрiляе вогнем i вбивае на смерть.

– То це нiби якась гармата?

– Нi, сер. – І артилерист заходився жваво розповiдати про тепловий промiнь. Лейтенант наполовинi обiрвав його розповiдь i подивився на мене. Я стояв на насипу край дороги.

– А ви бачили марсiян?

– Все це – чистiсiнька правда, – вiдповiв я.

– Ну що ж, – сказав лейтенант, – я думаю, що й менi доведеться глянути на них. Слухай-но, – звернувся вiн до артилериста, – нас послано звiльнити мiсцевiсть вiд жителiв. А ти пiдеш до бригадного генерала Марвiна – доповiси про все, що бачив. Вiн у Вейбриджi. Дорогу знаеш?

– Я знаю, – вiдповiв я.

Лейтенант повернув коня, щоб iхати далi на пiвдень.

– Кажете, пiвмилi? – запитав вiн.

– Не бiльше, – вiдповiв я i показав на верхiв’я дерев у пiвденному напрямi.

Лейтенант подякував менi i рушив далi. Бiльше ми його нiколи не бачили.

Потiм ми ще помiтили трьох жiнок та двох дiтей, що перед будинком вантажили на маленький ручний вiзок бруднi вузли й старi меблi. Вони були такi заклопотанi, що не мали часу розмовляти з нами.

Поблизу Байфлiтськоi станцii ми вийшли iз сосняка. Лагiдно свiтило ранкове сонце, навколо був мир i спокiй. Сюди не сягав уже тепловий промiнь, i якби не безгомiння спорожнiлих будинкiв, не метушня тих, що квапливо укладали до вiд’iзду своi пожитки, якби не загони солдатiв на залiзничному мосту, що дивилися вздовж колii на Вокiнг, – була б звичайна собi недiля.

Кiлька пiдвiд i фургонiв зi скрипом тяглися по дорозi на Адлстон. Раптом крiзь ворота ми побачили на лужку шiсть двадцятифунтових гармат, розставлених поряд на однаковiй вiддалi й нацiлених на Вокiнг. Тут же напоготовi стояли артилеристи; трохи далi лежали ящики iз снарядами. Солдати виструнчились так, наче перед бойовим оглядом.

– Оце до дiла! – сказав я. – Хоч тепер вони тим павукам дадуть чосу!

Мiй супутник, вагаючись, потоптався пiд ворiтьми.

– Пiду я далi, – вирiшив вiн.

Ближче до Вейбриджа, по той бiк мосту, багато солдатiв у бiлих неформених куртках насипали довгий вал, за яким було встановлено ще гармати.

– Це однаково, що лук i стрiли проти блискавицi, – сказав артилерист. – Не бачили вони вогненного променя!

Офiцери, що не працювали на валу, дивилися поверх дерев на пiвденний захiд; солдати щохвилини зупинялися i також поглядали в той бiк.

У Байфлiтi був справжнiй переполох, люди пакували речi, зо два десятки гусарiв, хто верхи, а хто пiшки, пiдганяли жителiв. На вулицi серед усiлякого транспорту вантажили кiлька чорних санiтарних карет iз хрестами в бiлих кружках i якийсь старий омнiбус. Тут були десятки цивiльних, i багато помiж ними таких, що, шануючи недiлю, повбиралися у святкову одежу. Солдатам нелегко було втокмачити населенню, яка серйозна небезпека йому загрожуе. Ми бачили тут якогось засушеного дiдка iз великою скринею, вiн сердито сперечався з капралом, що не дозволяв йому брати з собою десяткiв два або й бiльше горщикiв з орхiдеями. Я пiдiйшов до них i смикнув старого за лiкоть.

– Ви знаете, що там дiеться? – запитав я, показуючи на верхiв’я дерев, за якими були марсiяни.

– Га? – запитав старий, обернувшись. – Я iм пояснюю, що цi горщики – велика цiннiсть.

– Смерть! – вигукнув я. – Смерть iде! Смерть, розумiете?

Я залишив його роздумувати над цими словами, а сам кинувся за артилеристом. На поворотi я оглянувся. Капрал дав старому спокiй, i вiн стояв один бiля своеi скринi та горщикiв з орхiдеями, розгублено позираючи на дерева, за якими ховалася небезпека.

У Вейбриджi нiхто не мiг нам сказати, де мiститься штаб. Тут панувало таке безладдя, якого я ще не бачив. Пiдводи, карети, де не ступиш – найдивовижнiша мiшанина всiляких возiв i коней. Статечнi жителi мiстечка, чоловiки в спортивних костюмах, чепурно повдяганi жiнки – всi похапцем пакували своi речi; навiть тi, що завжди били байдики, i вони заповзятливо допомагали iншим; галасували дiтлахи, вдоволенi з такоi недiлi. А над усiею цiею метушнею розлягалося калатання дзвонiв: це достойний вiкарiй хоробро правив ранню службу.

Ми з артилеристом присiли на сходинцi бiля криницi й нашвидку пiдкрiпилися харчами, що захопили з собою. Вiйськовi патрулi – вже не гусари, а гренадери в бiлих мундирах, – попереджували цивiльне населення, щоб воно швидше або вибиралося, або ховалося по льохах, як тiльки почнеться обстрiл. Проходячи залiзничним мостом, ми бачили великi юрби людей, що купчилися на станцii й навколо неi: платформи були забитi рiзними валiзами й клунками. Звичайний розклад поiздiв було порушено – певно, тому, що пiдвозили до Чертсi вiйська й гармати. Кажуть, що пiзнiше дiйшло навiть до жорстокоi бiйки за мiсця в додаткових поiздах, якi було пущено пополуднi.

Тiльки пiсля обiду ми вийшли з Вейбриджа i дiсталися до шеппертонського шлюзу, де зливаються Вей i Темза. Тут ми допомогли двом бабусям навантажити маленький вiзок. Гирло рiчки Вей мае три рукави; через неi ходив пором, i можна було найняти човен. На тому боцi рiчки був заiзд, перед ним галявина, а далi за деревами височiла дзвiниця шеппертонськоi церкви (тепер на ii мiсцi стирчить шпиль).

Бiля перевозу ми застали збуджену i галасливу юрбу втiкачiв. Панiки ще не було, але людей зiбралося набагато бiльше, анiж могли перевезти човни. Люди йшли, задихаючись пiд тягарем великих клункiв. Якесь подружжя, використавши дверi з клунi замiсть носилок, несло на них свое добро. Один добродiй сказав нам, що мае намiр виiхати поiздом iз шеппертонськоi станцii.

Всi голосно розмовляли, якийсь веселун навiть жартував. Багатьом здавалося, що марсiяни – це просто собi велетенськi iстоти, здатнi налетiти на мiсто й пограбувати його, але що iх зрештою буде-таки знищено. Щохвилини люди збентежено поглядали на рiчку, на луки в напрямi Чертсi, але там усе було спокiйно.

За Темзою, коли не зважати на те мiсце, де приставали човни, також було тихо – помiтний контраст iз Серреем. Люди висiдали з човнiв i пiдiймалися дорогою вгору. Великий пором щойно вiдчалив. Кiлька солдатiв стояли на галявинi перед заiздом, дивилися на втiкачiв i глузували з них, навiть i не пробуючи допомогти iм. Заiзд, як i годилося в недiлю, був зачинений.

– Що це? – вигукнув один iз веслярiв, почувши раптом вибух.

– Та цить же ти, навiжений! – хтось поряд зi мною гримнув на собаку, який почав вити. Знову розлiгся приглушений вибух, тепер уже з боку Чертсi – то стрiляла гармата.

Бiй почався. На тому боцi рiчки, невидимi через дерева, майже одна за одною заревли гармати. Якась жiнка скрикнула. Всi раптом наче закам’янiли, обернувшись у бiк близькоi, але незримоi битви. На широкому лузi не було нiкого, тiльки мирно паслася череда i пiд гарячим промiнням стояли непорушнi срiблястi верби.

– Солдати iх зупинять, – якось непевно промовила одна жiнка.

Над верхiв’ями дерев звiвся якийсь димок. Потiм ми побачили й десь далеко вверх по рiчцi клуб диму, що метнувся догори i завис у повiтрi. У цю ж мить пiд ногами задрижала земля, важкий вибух струсонув повiтря, у вiкнах сусiднiх будинкiв розлетiлися шибки, i ми всi зацiпенiли з подиву.

– Он вони! – вигукнув чоловiк у синiй куртцi. – Ген там! Бачите, онде! Ген там!

Раптово один за одним з’явилися в металевих панцирах марсiяни – перший, другий, третiй, четвертий; вони звелися шеренгою далеко за лугом, над молодим лiсом бiля Чертсi, й швидко прямували до рiчки. Спочатку iхнi постатi пiд ковпаками здавалися маленькими; сунули вони нiби на колiщатах, але iз швидкiстю птахiв.

Тодi, рухаючись навскiс до нас, з’явився i п’ятий марсiянин. Їхнi панцирнi тiла виблискували пiд сонцем. Чим ближче вони пiдходили, тим ставали бiльшi й бiльшi. Крайнiй лiворуч, який був найдалi вiд нас, розмахував високо в повiтрi великим ящиком, i жахливий тепловий промiнь, що я вже бачив його вночi пiд суботу, майнув над Чертсi й почав косити будинки.

Угледiвши цi дивнi, прудконогi й жахливi створiння, юрба над рiчкою, здавалося, завмерла вiд жаху. Нi вигукiв, нi гомону – могильна тиша. Потiм захриплий шепiт i тупiт нiг, чалапання по водi. Якийсь чоловiк, занадто переляканий, щоб скинути з плечей ношу, повертаючись, ударив мене рiжком своеi валiзи, аж я заточився. Якась жiнка штовхнула мене рукою i кинулася бiгти. Я обернувся i також побiг разом з юрбою, хоча страх не затьмарив менi розуму. Єдине – жахливий тепловий промiнь був у мене на думцi. Сховатись у воду! Це порятунок!

– Стрибайте в рiчку! – закричав я, хоч нiхто мене й не слухав, i побiг просто назустрiч марсiяниновi, що наближався до нас. Збiгши схилом до рiчки, я кинувся у воду. Те саме робили й iншi. Човен, переповнений людьми, що тiльки-но вiдчалив, пристав назад до берега. Камiння пiд ногами вкривав слизький бруд, а рiчка була така мiлка, що я пробiг крокiв iз двадцять, доки вода сягнула пояса. Коли марсiянин уже височiв над головою у мене ярдiв за двiстi, я пiрнув пiд воду. Люди стрибали з човна в рiчку, i плескiт води лящав менi у вухах. Іншi квапливо вилазили з човнiв на берег. Але марсiянин звертав на людей уваги не бiльше, анiж людина на мурашок, ступивши ногою в мурашник. Коли, задихаючись, я висунув iз води голову, ковпак марсiянина був обернений у бiк батарей, що невпинно обстрiлювали рiчку. Велетень крутнув якоюсь коробкою – певне, генератором теплового промiння.

Через хвилину вiн пiдiйшов до берега i ступив на середину рiчки; колiно його виставленоi вперед ноги уже впиралося в протилежний берег; ще мить, i страхiття звелося на повний зрiст близько самого Шеппертона. Аж тут шiсть гармат на правому березi, про якi нiхто й не пiдозрював, бо вони були замаскованi край села, – вiдкрили вогонь. Вiд раптового цього струсу в мене закалатало серце. Страховисько вже наводило тепловий промiнь, коли перший снаряд розiрвався ярдiв за шiсть над його ковпаком.

З несподiванки я скрикнув. Інших чотирьох марсiян я не бачив i не думав про них – всю мою увагу поглинув цей найближчий. Слiдом за першим снарядом у повiтрi бiля самого тiла велетня розiрвалися одночасно ще два; ковпак спритно ухилився вiд них, але четвертого снаряда вiн уже не уник – снаряд влучив просто в металеву вежу.

Ковпак розтрощило, вибухнуло полум’я, i разом з уламками блискучого металу полетiли шматки червоного м’яса.

– Ур-ра! – радiсно i водночас майже iстерично закричав я.

Мiй крик пiдхопили люди, що стояли навкруг у водi. Вiд захоплення я мало не вискочив на берег.

Колос iз вiдтятою головою заточився, немов п’яний, але не впав. Якимось чудом вiн зберiг рiвновагу i, не випускаючи камери з тепловим струменем, швидко, але похитуючись, попрямував Шеппертоном. Його живий мозок – марсiянин у сталевiй вежi – був розiрваний на шматки, i велетенська химера йшла тепер вперед наослiп, спустошуючи все на своему шляху. Тринога прямувала по прямiй, нездатна вже керувати своiми рухами. Наскочивши на дзвiницю шеппертонськоi церкви, що розвалилася, наче вiд удару тарана, машина хитнулась i з страшенним гуркотом упала в рiчку.

Розлiгся неймовiрний вибух, i смерч води, пари, намулу й металевих уламкiв метнувся в небо. Як тiльки камера теплового променя занурилась у рiчку, вода вiдразу перетворилася на пару. Ще мить, i величезна болотяна хвиля, бурхливо киплячи, ринула проти течii. Я бачив, як люди борсалися, намагаючись вибратися на берег, i чув пронизливi крики й зойки, що iх покривав клекiт води, нагрiтоi вiд падiння марсiянина.

На хвилину я зовсiм забув про небезпеку i не вiдчував, яка гаряча була вода. Вiдштовхнувши якогось чоловiка в чорному, я брьохався у водi, доки дiйшов до повороту рiчки. З пiвдесятка спорожнiлих човнiв безпорадно гойдалися на хвилях, а нижче за течiею поперек рiчки лежав майже весь занурений у воду пiдбитий марсiянин.

Над марсiянином здималися густi хмари пари; крiзь iх завихренi пасма я мiг вряди-годи розгледiти невиразнi велетенськi кiнцiвки тiеi потвори, що й досi вовтузилась у водi, збиваючи в повiтря фонтани бруду й пiни. Металевi суглоби махали над водою, сiпалися, нiби живi руки, i, коли б не безладнiсть тих рухiв, можна було б подумати, що це серед хвиль якась поранена жива iстота змагаеться за життя. Із машини з голосним сичанням бив догори величезний струмiнь рудуватоi рiдини.

Вiд цього видовища вiдiрвав мою увагу якийсь бiснуватий рев, подiбний до заводськоi сирени. Один чоловiк, стоячи по колiна в водi бiля поромноi линви, ледь чутно щось гукав до мене, показуючи рукою. Я оглянувся й побачив двох марсiян, якi швидко прямували вiд Чертсi просто на нас. Гармати з Шеппертона вiдкрили по них огонь, але на цей раз без успiху.

Я вiдразу ж пiрнув у воду i, задихаючись, усе рвався вперед, скiльки було духу. Вода надi мною вирувала i швидко нагрiвалася.

На мить вистромившись iз води, щоб передихнути i вiдкинути з очей волосся, я побачив, як бiлою хмарою здiймаеться пара, ховаючи постатi марсiян. Гуркiт стояв просто оглушливий. Тодi я помiтив велетенськi сiрi постатi, що крiзь iмлу видавалися ще бiльшими. Вони пройшли повз мене, i двое з них зупинилося над пiнистими уламками свого товариша, що безсило борсався у водi. Третiй i четвертий також зупинилися над рiчкою, один ярдiв за двiстi вiд мене, а другий трохи далi – з боку Лейлгема. Генератори теплового струму похитувалися вгорi, й нищiвне промiння зi свистом било на всi боки.

У повiтрi стояв хаос оглушливих звукiв: пронизливий гул марсiян, гуркiт будинкiв, що валилися в огнi, трiск охоплених полум’ям дерев, хряск хлiвiв, парканiв, гудiння й свист огненноi стихii. Густий чорний дим пiдiймався догори й мiшався з парою, що валувала над рiкою. Тепловий промiнь ковзав туди й сюди по Вейбриджу, i кожен його дотик викликав бiлi спалахи, пiсля яких починався вогненно-димовий танець. Ближчi, ще не ушкодженi будинки, примарнi, блiдi й похмурi, стояли повитi парою, чекаючи на свою долю, а за ними шаленiв огонь.

Мабуть, iз хвилину стояв я по груди в водi, гарячiй, майже як окрiп. Я розгубився i втратив всяку надiю на порятунок. Крiзь стовпи пари я бачив, як люди, що були також у рiчцi, вибиралися на берег, чiпляючись за очерет, – наче жабенята, що тiкають помiж травою, коли пiдходить людина. Іншi панiчно метушилися на березi.

Спалахи теплового променя раптом ковзнули в мiй бiк. Вiд його дотику будинки розсипалися й падали, пройнятi вогнем, гули охопленi полум’ям дерева. Метнувшися по стежцi, що йшла вiд берега, промiнь злизав людей, а потiм наблизився до самоi води, ярдiв за п’ятдесят вiд мене. Вiн перекинувся на другий берег, у бiк Шеппертона, i, де вiн проходив, вода збурювалася хвилями пари. Я повернув до берега.

Ще мить, i мене накрила величезна хвиля, гаряча, немов окрiп. Я закричав не своiм голосом i, ошпарений, напiвслiпий, страждаючи вiд нестерпного болю, кинувся до берега. Якби я послизнувся, то неминуче загинув би. Я безсило впав на широкiй, вкритiй рiнню обмiлинi на очах у марсiян, там, де Вей зливаеться з Темзою. Я вже нiчого не чекав, крiм смертi.

Немов крiзь туман пригадую, як нога марсiянина ступила ярдiв за двадцять вiд моеi голови, глибоко вгрузнувши, й пiднялася, розтрушуючи рiнь далеко навкруги. Потiм – довгий час гнiтючого чекання, а там я побачив, як четверо марсiян несуть свого пошматованого товариша. Їхнi кроки, спершу ясно чутнi, поволi завмирали десь у димах, по той бiк рiчки, серед широких лук. І тiльки тодi я став дуже повiльно усвiдомлювати, що якимось дивом уник смертi.




XIII. ЗУСТРІЧ ІЗ СВЯЩЕННИКОМ


Вiдчувши несподiвану силу земноi зброi, марсiяни вiдступили до своiх вихiдних позицiй на горсельському вигонi. Вони квапилися перенести останки свого пошматованого товариша i тому зовсiм не зважали на такi нiкчемнi жертви, як я. Якби вони залишили свого товариша й рушили далi, то, крiм кiлькох батарей дванадцятифунтових гармат, до самого Лондона не зустрiли б нiякого опору i, звичайно, досягли б столицi ранiше, анiж дiйшла б туди звiстка про iх наближення. Той напад був такий несподiваний, жахливий i нищiвний, як землетрус, що сто рокiв тому зруйнував Лiсабон.

Проте вони не квапилися. Через кожнi двадцять чотири години з мiжпланетного простору цилiндр за цилiндром надходила марсiянам допомога. А тим часом командування вiйська й флоту, усвiдомивши страшну силу нападника, стало гарячково готуватися до оборони. Щохвилини на позицii прибували новi гармати. Уже надвечiр у недiлю в кожному гайку, в кожнiй примiськiй дачi на схилах горбiв пiд Кiнгстоном i Рiчмондом крилися чорнi нацiленi жерла замаскованих гармат. А скрiзь по обгорiлих, спустошених полях на площi двадцяти квадратових миль навколо марсiянського табору на горсельському вигонi, по спустошених селах, мiж купами чорних обвуглених недогаркiв сосняка – пiдкрадалися смiливцi з гелiографами, маючи завдання повiдомляти артилерiю про наближення марсiян. Але марсiяни вiдчули силу нашоi артилерii та небезпеку в наближеннi людей, i всякого, хто б тепер насмiлився наблизитись за милю до цилiндра, спiткала б смерть.

Очевидно, марсiянськi велетнi затратили пiсляполудневий час, переносячи все з другого й третього цилiндрiв (другий упав на гольфовому майданчику пiд Адлстоном, третiй – поблизу Пiрфорда) до своеi ями на горсельському вигонi. Пiсля цього один марсiянин став на вартi серед почорнiлого вересу й зруйнованих будинкiв, а решта залишила своi бойовi машини i спустилася до ями. До пiзньоi ночi вони завзято працювали, i над ямою здiймалися стовпи густого зеленого диму, який було видно з горбiв Мерроу i навiть, як казали, iз Бенстеда й Епсома.

Коли марсiяни позаду мене готувалися до нового наступу, а передi мною люди збирали сили для вiдсiчi, я з невимовними труднощами крiзь огонь i дим палаючого Вейбриджа пробивався в Лондон.

Помiтивши порожнiй човен, який несла течiя, я скинув з себе мало не всю промоклу одежу, пiдплив до нього i на човнi вибрався з цього пекла. В човнi весел не було, але я примудрився гребти просто руками, наскiльки то можливо, маючи ошпаренi руки. Так повiльно i втомливо плив я за водою в напрямi Голiфорда й Уолтона, щоразу, з цiлком зрозумiлих причин, оглядаючись назад. Я тримався рiчки, бо у водi найкраще було рятуватися, якби тi велетнi поновили наступ.

Разом зi мною текла й гаряча вода, що нагрiлася вiд затопленого марсiянина, i я десь чи не цiлу милю через туман не мiг розрiзнити берегiв. Щоправда, один раз я побачив низку чорних постатей, що луками тiкали вiд Вейбриджа. Голiфорд, здавалося, зовсiм спорожнiв; над берегом горiло кiлька будинкiв. Дивно було бачити, як серед бiлого дня пiд блакитним небом палало безгомiнне покинуте мiсто, оповите димом та полум’ям, – нiколи ще у своему життi не бачив я пожежi без метушливоi юрби. Трохи далi, на обмiлинi, димiв i брався вогнем очерет, а хвиля полум’я котилася вiд нього ще далi на поле, де лежало сухе сiно.

Я так знесилився пiсля всього пережитого, а вода в рiчцi була така гаряча, що довго плив, просто поклавшись на волю течii. Потiм знову прокинувся страх, i я заходився гребти руками. Сонце палило менi голу спину. Нарештi, коли з-за повороту рiчки я побачив Волтонський мiст, втома й лихоманка взяли гору над страхом. Я причалив до мiдлсекського берега i ледь живий упав на густу траву. Була вже десь, мабуть, четверта-п’ята година. Я трохи спочив, а тодi схопився на ноги й пройшов, певно, з пiвмилi, не зустрiвши анi душi; потiм знову прилiг у затiнку пiд живоплотом. Пригадую, що дорогою я нiби марив, щось кажучи сам до себе. Мене страшенно мучила спрага, i я дуже шкодував, що не напився бiльше з рiчки води. Дивна рiч, але я чомусь сердився на дружину – мене дратувало, що я не мiг дiстатися Лезергеда.

Мабуть, я задрiмав, бо ясно не можу пригадати, коли з’явився священник. Пам’ятаю тiльки, що вiн сидiв, задерши догори чисто виголене обличчя, i тупо дивився в блiдi вiдблиски вогнiв; рукави його сорочки були в сажi. Небо вкривали баранцi; прозорi й легкi, як пiр’iни, вони, хвиля за хвилею, застигали в надвечiрнiй позолотi лiтнього сонця.

Я пiдвiвся i сiв. Цей мiй рух привернув його увагу, i вiн хутко глянув на мене.

– Чи нема у вас води? – запитав я.

Вiн похитав головою.

– Уже цiлу годину ви просите води, – сказав вiн.

Хвилину ми дивилися мовчки один на одного. Напевно, мiй вигляд здався йому чудним: я був напiвголий, мокрi штани та шкарпетки – ото й уся моя одежа, тiло попечене, лице й спина – чорнi вiд диму. Його ж лице було мляве, пiдборiддя спокiйне, майже бiле кучеряве волосся спадало на низьке чоло, великi ясно-блакитнi очi невидюще втупленi у далечiнь. Говорив вiн, наче рубав, i все порожньо поглядав кудись убiк.

– Що воно дiеться? – мовив вiн. – Що все це означае?

Я глянув на нього й нiчого не вiдповiв.

Вiн простер тонку бiлу руку i мало не заголосив:

– Як це могло статися? За якi грiхи така покута? Пiсля ранньоi вiдправи пiшов я трохи прогулятися, а тут нагло – вогонь, землетрус, смерть! Чистий Содом i Гоморра! Вся наша праця пiшла на вiтер, вся праця… І хто вони такi, отi марсiяни?

– А ми хто такi? – насилу промимрив я.

Вiн обхопив руками колiна i перевiв на мене погляд. Кiлька секунд вiн дивився мовчки.

– Пiшов я трохи прогулятися… – повторив вiн. – Аж тут раптом – вогонь, землетрус, смерть!

Вiн замовк, пiдборiддям майже уткнувшись у колiна. А тодi почав знову, махаючи рукою:

– Вся праця… всi недiльнi школи… За якi грiхи? Чим завинив Вейбридж? Все пiшло з димом, усе зруйновано. А церква! Тiльки три роки, як перебудували. І нема. Зметена, й слiду нема! За вiщо?

І через деякий час додав, неначе божевiльний:

– Дим вiд ii згарища буде здiйматися до неба вовiки й вiки!

Очi його заблищали, своiм худим пальцем вiн тицьнув у бiк Вейбриджа.

Аж тепер я почав розумiти, в якому вiн станi. Страшна трагедiя, що й вiн був ii учасником, – очевидно, священник був один з тих, кому пощастило втекти з Вейбриджа, – мало не позбавила його розуму.

– Чи далеко звiдси до Санберi?

– Ще сьогоднi вранцi я правив службу Божу…

– Вiдтодi багато що змiнилося, – сказав я спокiйно. – Не впадайте в панiку. Ще е надiя.

– Надiя!

– Так, велика надiя, незважаючи на всi цi руiни!

Я почав пояснювати йому, як дивлюся на наше становище. Спершу вiн слухав, але скоро йому набридло, i порожнiй погляд метнувся кудись убiк.

– Це – початок кiнця, – сказав вiн, не дослухавши моеi мови. – Та й усе! День Страшного суду! Коли люди волатимуть до гiр i скель, аби впали на них i заховали iх вiд лиця Того, Хто сидить на престолi!

Ще бiльше впевнившись у своiх пiдозрах, я пiдiйшов до нього i поклав руку йому на плече.

– Будьте мужнi, – сказав я. – Ви втратили розум вiд жаху. Що ж то за вiра, коли вона безпорадна перед нещастям? Згадайте-но, скiльки люди пережили землетрусiв, потопiв, воен, вивержень вулканiв! Чому ж Бог повинен робити виняток для Вейбриджа? Адже Бог – не страховий агент!

Священник сидiв i мовчки слухав.

– Як же нам урятуватись? – несподiвано озвався вiн. – Вони ж непереможнi, вони безжалiснi…

– Анi одне, анi, можливо, й друге, – вiдповiв я. – Чим могутнiшi вони, тим мудрiшi й розважнiшi мусимо бути ми. Адже три години тому було ж он там одного з них убито!

– Убито! – вигукнув вiн, оглянувшись довкола. – Хiба можна вбити посланця Божого?

– Я сам бачив, – провадив я. – Оце ми з вами потрапили до самого пекла. Та й тiльки.

– Що там блимае на небi? – раптом запитав вiн.

Я пояснив йому, що то сигнали гелiографа – знаки людей, якi допомагають нищити нападникiв.

– Ми в самому центрi подiй. І хоча тепер тихо, – сказав я, – але те миготiння в небi вiщуе близьку бурю. Менi здаеться, що марсiяни – ген там, а з боку Лондона, де височать рiчмондськi й кiнгстонськi горби, пiд прикриттям дерев люди риють окопи, встановлюють гармати. Марсiяни не забаряться знову рушити цим шляхом…

Не встиг я кiнчити, як вiн раптом схопився на ноги й зупинив мене жестом.

– Слухайте! – сказав вiн.

З-поза низьких горбiв, що тяглися по той бiк рiчки, долинули глухий гарматний гуркiт i далекi моторошнi крики людей. А тодi знову запала тиша. Повз нас пролетiв через плiт хрущ. На заходi, над хмарами диму, що пiднiмалися з вейбриджських i шеппертонських руiн, на тлi пишного надвечiрнього неба висiв ледь помiтний окраець мiсяця.

– Нам треба iти цiею стежкою, – сказав я, – просто на пiвнiч.




XIV. У ЛОНДОНІ


Коли марсiяни приземлились пiд Вокiнгом, мiй молодший брат був у Лондонi. Вiн студiював медицину й саме готувався до iспитiв. Про марсiян вiн нiчого ще не чув до суботнього ранку. Та ось ранковi газети на доповнення до довгих спецiальних статей про Марс, про життя на ньому й таке iнше вмiстили коротеньке, не зовсiм доладне повiдомлення, що якраз стислiстю i вражало.

У ньому говорилося, що марсiяни, злякавшись наближення людського натовпу, вбили кiлькох чоловiк iз якоiсь скорострiльноi гармати. Повiдомлення кiнчалося словами: «Незважаючи на свою могутнiсть, марсiяни ще не вилiзли з ями, в яку впали, i, очевидно, й неспроможнi цього зробити. Імовiрно – внаслiдок бiльшоi сили земного тяжiння». Якраз цi останнi слова й були тiею соломинкою, за яку хапалися оглядачi у своiх передових статтях.

Звичайно, всiх студентiв, що готувалися до iспитiв з бiологii в лабораторii, куди цього дня пiшов i мiй брат, дуже зацiкавило це повiдомлення; проте на вулицях не помiтно було особливого занепокоення. Вечiрнi газети вийшли з сенсацiйними заголовками. Повiдомлялося про вiдтягування вiйськ до горсельського вигону, про лiсовi пожежi мiж Вокiнгом та Вейбриджем. «Сент-Джемс газет» у спецiальному випуску близько восьмоi години вечора писала, що телеграфний зв’язок перервано. Всi думали, що це спричинила пожежа. Але, крiм цього, тiеi ночi, коли я iздив до Лезергеда й назад, у Лондонi ще нiчого не знали про боi з марсiянами.

Брат не дуже непокоiвся, довiдавшись iз газет, що цилiндр упав за добрих двi милi вiд нашого дому. Вiн тiльки мав намiр того ж вечора поiхати до нас, щоб, як сам потiм казав, подивитися на тих марсiян, доки iх не знищили. Годинi о четвертiй вiн дав менi телеграму, якоi я не отримав, а ввечерi пiшов до мюзик-холу.

Над Лондоном вночi проти недiлi також пронеслася буря, i мiй брат, щоб дiстатися до Ватерлоо, найняв вiзника. На платформi, з якоi мав вiдходити нiчний поiзд, вiн пiсля довгого чекання довiдався, що цiеi ночi через якийсь там випадок поiзди не доходять до Вокiнга. А що воно за випадок, вiн так i не з’ясував: залiзнична адмiнiстрацiя й сама нiчого до ладу не знала. На станцii не дуже турбувалися з цього приводу – начальство вважало, що сталась якась аварiя мiж Байфлiтом i вузловою станцiею Вокiнг. Нiчнi поiзди, що звичайно проходили через Вокiнг, тепер iшли об’iздом через Вiрджiнiя-Вотер або через Гiлдфорд. Адмiнiстрацiя була заклопотана змiною маршруту екскурсiй саутгемптонськоi та портсмутськоi Недiльноi лiги. Репортер вечiрньоi газети, помилково переплутавши мого брата з начальником руху, на якого брат був трохи схожий, намагався взяти в нього iнтерв’ю. Крiм залiзничникiв, мало хто вбачав зв’язок мiж порушенням нормального руху й появою марсiян.

Пiзнiше я читав у якiйсь замiтцi, нiби ще в недiлю вранцi «весь Лондон стривожило повiдомлення з Вокiнга». Насправдi було зовсiм не так. Бiльшiсть лондонцiв нiчого й не чула про марсiян, аж доки в понедiлок уранцi не почалася страшенна панiка: недiльнi газети в Лондонi не дуже читають, а тi, хто таки проглянув нашвидкуруч складенi телеграми, нiчого з них не втямив.

До того ж лондонцi так глибоко впевненi у власнiй безпецi, а сенсацiйна писанина – таке звичне в газетах явище, що нiкого й не схвилювало оце повiдомлення: «Вчора близько сьомоi години вечора марсiяни вийшли з цилiндра i, просуваючись пiд захистом панцирних щитiв, вщент зруйнували станцiю Вокiнг та прилеглi до неi будинки i знищили цiлий батальйон Кардиганського полку. Докладнi обставини подiй ще не вiдомi. Кулемети виявились зовсiм непридатнi проти iхнiх панцирiв; польовi гармати розбито. Загiн гусарiв скеровано до Чертсi. Марсiяни, очевидно, повiльно наступають на Чертсi або Вiндзор. Страшна тривога охопила Вест-Серрей. Будуються землянi укрiплення, щоб вiдтяти доступ до Лондона».

Таке повiдомлення подала газета «Сандi сан», а якийсь спритний дотепник у «Реферi» порiвнював цi подii з панiкою, що ii може викликати в селi ненароком випущений на волю мандрiвний звiринець.

Нiхто в Лондонi до ладу не знав, що воно таке отi панцированi марсiяни, i чомусь усi були певнi, що страховиська тi дуже млявi. «Повзають», «ледве пересуваються» – такi вирази можна було зустрiти майже у всiх перших повiдомленнях. Не було жодноi телеграми, яку б склав очевидець самих подiй. Недiльнi газети давали позачерговi випуски, як тiльки надходили свiжi новини, а то навiть i тодi, коли цих новин не було. Але населення не могло з тих випускiв нiчого второпати, аж доки ввечерi пресовi агентства не отримали урядового повiдомлення про евакуацiю в Лондон жителiв Волтона, Вейбриджа й усiеi округи. Інших вiдомостей не подавалось.

У недiлю вранцi мiй брат, так i не знаючи про подii минулоi ночi, пiшов до церкви, що належала приютському шпиталевi. Тут вiн почув у проповiдi натяк на якусь ворожу навалу; з цiеi нагоди прочитано було молитву о мирi. Ідучи з церкви, брат купив свiжий номер «Реферi». Занепокоений новинами, вiн знову пiшов на станцiю Ватерлоо довiдатися, чи вже поновлено сполучення з Вокiнгом. По вулицях снували омнiбуси, карети, велосипедисти, гуляли юрби святково вдягненоi публiки, що, здавалося, зовсiм не була вражена незвичними звiстками, про якi галасували заповзятливi газетярi. Люди були дуже зацiкавленi, це правда, але хвилювалися хiба що за тих, котрi жили в районi приземлення марсiян. На вокзалi брат уперше почув, що залiзничне сполучення з Вiндзором i Чертсi перерване. Носii йому сказали, що вранцi надiйшли якiсь важливi телеграми зi станцiй Байфлiт i Чертсi, але зараз телеграфний зв’язок iз ними припинився. Докладнiших вiдомостей брат не домiгся вiд них. «Пiд Вейбриджем iдуть боi» – ото й усе, що вони могли сказати.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66807268) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Виноски





1


Роберт Бертон (1557–1640) – англiйський фiлософ-гуманiст.




2


Джованнi Скiапареллi (1835–1910) – iталiйський астроном. У 1877 роцi вiн вiдкрив iснування на Марсi т. зв. каналiв.




3


Гелiограф – свiтлосигнальний прилад, побудований iз дзеркал, що вiдбивають сонячне промiння на великi вiдстанi.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения